Дослідження племен мисливців і збирачів, які в ХХ столітті ще жили за давніми традиціями, показали: на здобування їжі та базові побутові справи вони витрачали менше часу, ніж сучасна людина проводить на основній роботі. Попри це, їхнє життя не було безтурботним, а перехід до землеробства зробив працю тривалішою й важчою.
Звідки взялися цифри про 3–5 годин праці
Уявлення про короткий робочий день мисливців-збирачів спирається на конкретні польові спостереження середини ХХ століття. В австралійському Арнемленді у 1948 році протягом одного-двох тижнів вивчали два невеликі табори з дев’ятьма та тринадцятьма мешканцями. Для дорослих підрахували час, витрачений на полювання, збирання рослин, приготування їжі та лагодження зброї.
У середньому виходило по чотири-п’ять годин на день, причому ці заняття чергувалися з відпочинком. Як тільки запасу їжі ставало достатньо на близький період, пошуки припиняли — працювати безперервно не було потреби.
У 1960-х роках схожі спостереження провели в пустелі Калахарі серед бушменів. Підрахунки вели чотири тижні в період сильної посухи. Навіть за таких умов дорослий витрачав на безпосереднє здобування їжі близько двох із половиною днів на тиждень по шість годин. У підсумку це давало приблизно дві години дев’ять хвилин на день, або близько п’ятнадцяти годин на тиждень.
Для народу хадза в Танзанії оцінили ще менші показники: у середньому за рік на пошуки їжі йшло до двох годин на день. При цьому виходили «на промисел» не щодня.
Хто приносив більше їжі та скільки займали хатні справи
У бушменів головними постачальницями харчів були жінки. За один вихід по рослини та горіхи вони збирали стільки, що сім’я могла харчуватися три дні. За вагою їхній улов у два-три рази перевищував те, що приносили чоловіки-мисливці.
Полювання, навпаки, було ненадійним заняттям. У бушменів великого звіра вдавалося вполювати в середньому лише під час одного з чотирьох виходів. Чоловік міг кілька днів поспіль азартно ганятися за дичиною, а потім два-три тижні зовсім не брати в руки зброї. Траплялися цілі періоди невдач, коли полювання відкладали на місяць і довше. Молодь до одруження взагалі не зобов’язували регулярно добувати харчі.
Оцінка «15 годин на тиждень» у бушменів стосується тільки походів по м’ясо й їстівні корені. До цього не входили домашні клопоти. Кожен день у таборі додавав від однієї до трьох годин на розколювання твердих горіхів, готування, збирання дров і носіння води.
Якщо скласти час на безпосереднє добування харчів, їх обробку, кулінарію та лагодження знарядь, загальне навантаження в бушменів становило 40,1 години на тиждень для жінок і 44,5 години для чоловіків. Подібна картина спостерігалася й в інших групах.
У племені агта на півночі Філіппін, де частина таборів уже мала невеликі поля, дорослі в середньому витрачали приблизно 24 години на тиждень на роботу поза табором і ще близько 20 годин — на домашні справи.
Узагалі в суспільствах збирачів і дрібних городників люди працюють у середньому по 6,5 години на день, якщо враховувати і «польову» діяльність, і хатню працю.
Як це виглядає у порівнянні з сучасною працею
Для порівняння, в Україні нормальна тривалість робочого тижня за законом обмежена 40 годинами. У країнах ЄС фактично на основній роботі працюють у середньому 36 годин на тиждень, не рахуючи додаткових підробітків.
До цього варто додати ще й дорогу до робочого місця: у більшості людей шлях в один бік займає близько 25 хвилин. У підсумку виходить, що в мисливців-збирачів усі справи разом із побутом, готуванням та ремонтом знарядь вкладалися приблизно в той час, який сучасна людина витрачає тільки на основну роботу. Уся інша домашня праця, покупки й прибирання додаються зверху й створюють відчуття «вічної зайнятості».
Скільки вони спали і на що витрачали вільний час
Поширене припущення, ніби без будильника люди спали б мало не до полудня, не підтверджується спостереженнями. Дослідження груп, які живуть без електрики, — хадза в Танзанії, сан у Намібії та цимане в Болівії, — показали чіткий природний розпорядок.
Люди лягали спати в середньому трохи більше ніж через три години після заходу сонця й прокидалися зазвичай ще до світанку. Тривалість нічного сну коливалася від 5,7 до 7,1 години — не довше, ніж у багатьох сучасних людей.
У найспекотніші години дня намагалися ховатися в тіні. В Арнемленді мисливці й рибалки після повернення в табір часто засинали після обіду, але в інших племенах денний сон траплявся далеко не щодня: взимку менш ніж у 7 відсотках днів, а влітку — не частіше ніж у 22 відсотках.
Дні без виходу по їжу присвячували рукоділлю (наприклад, вишивці бісером на шкірі), відпочинку в таборі, візитам до сусідів і прийманню гостей. У племені агта в світлу частину доби на тиждень припадало приблизно 30 годин чистого дозвілля.
Чоловіки-хадза в сухий сезон витрачали на азартні ігри набагато більше часу, ніж на полювання. Вони кидали кружечки з деревної кори, а головною ставкою були стріли з металевими наконечниками, потрібні для великої дичини. За день такі стріли могли переходити з рук у руки сотні разів, і часто більшість чоловіків у таборі залишалася без «бойового комплекту» й просто не могла вирушити на великого звіра.
Голодними при цьому не залишалися: стріл без металевих наконечників на кону не ставили, а ними було нескладно вполювати птаха чи дрібного звіра, доповнивши раціон ягодами просто на місці.
Денні розмови здебільшого стосувалися насущних тем. У бушменів близько третини обговорень протягом дня займали господарські питання, ще приблизно третина — скарги й взаємна критика, а близько 16 відсотків часу йшло на жарти.
З настанням темряви характер спілкування змінювався. Біля нічного вогнища уникали денних суперечок: 81 відсоток тривалих колективних бесід відводили оповідям і історіям. Увечері також співали й проводили обрядові танці. У бушменів такі танці відбувалися по два-три рази на тиждень і тривали всю ніч, тож учасники вранці рідко вирушали на полювання.
Коли з’явилися прикраси й музичні інструменти
Вільний час у давнину не обмежувався лише турботою про виживання. Люди створювали предмети для краси й дозвілля, і археологічні знахідки це добре показують.
У печері Бломбос у Південній Африці виявили намистини з морських мушель віком близько 75 тисяч років і камінь із малюнком червоною вохрою, зробленим приблизно 73 тисячі років тому.
У печерах на території сучасної Німеччини збереглися фігурки з бивня мамонта віком 35–40 тисяч років і кістяна флейта, якій близько 42 тисяч років.
На українських землях мисливці на мамонтів залишили не менш виразні свідчення своєї уяви. На Мізинській стоянці на Чернігівщині, якій близько 18 тисяч років, знайшли 18 фігурок із бивня, різьблені браслети з геометричним орнаментом і пофарбовані червоною вохрою кістки мамонта. За однією з версій, ці кістки могли бути ударними музичними інструментами.
У селі Межиріч на Черкащині археологи дослідили житло віком 16–17 тисяч років. Його стіни прикрасили 95 нижніми щелепами мамонта, вставленими одна в одну виступами донизу, щоб утворився рівний зиґзаґоподібний візерунок.
Життя без начальників і запасів
Кочові групи мисливців-збирачів жили без постійних вождів. У хадза не існувало формального керівництва чи спільної власності на землю. У кожній конкретній справі ініціативу брав той, хто розумівся на ній краще. Навіть людей із великим життєвим досвідом, до яких прислухалися, не вважали «начальниками» — вони могли тільки переконувати, а їхні курені й одяг не вирізнялися з-поміж інших.
Стійкі вожді, розрив у статках і рабство формувалися вже в осілих спільнотах у ресурсно багатих регіонах, зокрема на північно-західному узбережжі Північної Америки, де було вдосталь риби.
У кочовому таборі ніхто не призначав графік роботи. Чоловіки-хадза виходили на полювання поодинці й самостійно вирішували, чи варто сьогодні вирушати в савану. Приблизно половина дорослих чоловіків за рік не добувала жодного великого звіра, а деякі майже все життя не вбивали велику дичину — і громада прямо на них не тиснула. Наслідок був радше особистим: невдалому мисливцеві важче було знайти чи втримати дружину.
Робити великі запаси їжі в таких групах не мало сенсу. Хадза вміли в’ялити м’ясо на сонці й могли б зберігати його місяцями, але майже не користувалися цим. Діяв суворий принцип: їжею потрібно ділитися з кожним, хто попросить. У бушменів туша вбитої тварини розподілялася табором у кілька етапів: спершу між учасниками полювання та власником стріли, потім частину передавали батькам дружини й близькій рідні, а вони ділилися далі, у тому числі з гостями.
Якби хтось спробував зробити запас м’яса й з’їдати його потроху, сусіди зажадали б свою частку, щойно їхня власна їжа закінчилася б. Відмовити було не прийнято.
Щоб ніхто не зазнавався й не прагнув командувати, у таборах жорстко присікали хвастощі й жадібність. У бушменів майже не вживали слів «будь ласка» чи «дякую», зате часто користувалися грубуватими жартами. Мисливця, який приніс велику здобич, спеціально висміювали й применшували його успіх, аби не давав собі зайвого значення. Чим більшим був трофей, тим гострішими ставали жарти.
Один із дослідників, який на Різдво купив цілого бика, щоб пригостити табір, ще кілька тижнів чув на свою адресу дотепні дражнилки за цей жест. Людину, що неохоче ділилася, порівнювали з гієною й змушували віддавати зайве, поки вона не переставала накопичувати на себе.
Чому все ж перейшли до землеробства
Життя збирачів не можна назвати райським: бували посухи, сезонні нестатки, складні періоди. Водночас у доіндустріальних землеробів голод траплявся не рідше, а в теплому кліматі навіть частіше, адже врожай залежав від одного сезону.
Самі збирачі не прагнули зайнятися полями. Хадза відмовлялися наслідувати землеробських сусідів саме через надто тяжку працю в полі. Один бушмен на запитання, чому вони не вирощують рослини, відповів зустрічним: «Навіщо нам садити, якщо у світі так багато горіхів монгонго?». Ці горіхи переносили посуху, могли рік лежати на землі й не псувалися в твердій шкаралупі, а навколо росло ще 84 види їстівних рослин.
Попри це, приблизно 10–12,5 тисячі років тому в різних регіонах світу люди незалежно один від одного почали переходити до землеробства та скотарства. Спостерігаючи за народом агта, можна побачити, як це позначилося на обсягах роботи: частина таборів і далі жила збиральництвом, а частина вже обробляла поля.
Ті, хто зайнявся землеробством, працювали поза табором близько 30 годин на тиждень, тоді як їхні сусіди-збирачі — близько 20 годин. Найсильніше це вдарило по жінках: у поселеннях із найбільшим ухилом у землеробство вільного часу в них стало приблизно вдвічі менше.
У ширшому масштабі в аграрних та індустріальних суспільствах дорослі працюють у середньому по 8,8 години на день, тоді як у збирачів — близько 6,5 години.
З переходом до полів змінилося і харчування. Замість десятків диких рослин люди поступово стали залежати від однієї-двох основних культур, бідніших на деякі важливі речовини, і гостріше відчувати наслідки неврожаю. За кістковими рештками видно, що в перших землеробів у більшості регіонів світу зменшився середній зріст і почастішали проблеми із зубами.
Єдиної простої відповіді, чому люди обрали цей більш виснажливий шлях, немає. Серед основних пояснень — потепління й стабілізація клімату після льодовикового періоду, зростання чисельності населення та потреба осілих груп отримувати більше їжі з обмеженої ділянки землі, ніж могла дати дика природа.
