Біля одного з найвідоміших узбереж Франції, поруч із мальовничими каланками Кассі, на дні Середземного моря лежить гігантський шар промислових відходів. Протягом приблизно пів століття сюди через трубопровід скидали так званий «червоний шлам» — залишки переробки бокситів на глинозем.
Лише за кілька кілометрів від туристичних маршрутів і популярних місць для дайвінгу, на глибині близько 320 метрів, накопичилися десятки мільйонів тонн цього осаду. За різними оцінками, в каньйоні може лежати близько 20–30 млн тонн твердих відходів.
Як відходи опинилися в морі
Глиноземний завод розташований у Гарданні, містечку за 25 кілометрів на північ від Марселя. Там із бокситів за методом Байєра виробляли глинозем. Після переробки залишалася маса червонуватого мінерального осаду, насиченого сполуками заліза.
Спочатку цей осад складували на суші: відвали поступово займали долини біля заводу ще з початку XX століття. Але з розширенням виробництва вільних площ бракувало. До того ж приблизно 95% того, що виходило з цехів, становила вода з дрібною червоною зависсю — рідку суміш було легше перекачувати, ніж зберігати на майданчиках.
У 1960-х роках промисловці та влада почали шукати інший спосіб поводження з відходами. У підсумку зупинилися на ідеї збудувати довгий трубопровід до моря й скидати шлам у глибоководний підводний каньйон Кассідань.
Трубопровід, загальна довжина якого сягала близько 50 кілометрів, вів від заводу до точки скидання у морі на відстані приблизно 7,7 кілометра від берега. За тодішніми уявленнями, велика глибина мала «ізолювати» відходи від прибережних екосистем і зробити такий метод прийнятним.
Коли 1966 року систему запускали, урядовий інженер запевняв, що шлам не містить токсичних речовин у небезпечних концентраціях і не потраплятиме в живі організми. Однак місцеві жителі ставилися до цього скептично. Серед тих, хто виступав проти скидів, був і відомий мореплавець Ален Бомбар, який ще 1952-го переплив Атлантику на надувному човні. Він вважав, що забруднення неминуче матиме негативні наслідки.
Що таке «червоний шлам» і як він змінив дно
Попри назву, це не просто червона глина. У відходах переробки бокситів міститься чимало різних елементів: титан, ванадій, алюміній, хром, свинець, арсен та інші метали й мікроелементи. Їхні концентрації та ступінь небезпеки для природи різняться, але багаторічне потрапляння такої суміші в море не могло залишитися непоміченим.
Дослідження показали, що шар шламу розповсюдився уздовж підводного каньйону на значні відстані. Сліди червоного осаду фіксували більш ніж за 50 кілометрів від кінця труби. При цьому шлам не лежить єдиною масивною гіркою біля місця скидання: червоний наліт розтягнувся каньйонами до глибин приблизно двох кілометрів, вкривши близько 900 квадратних кілометрів морського дна — тобто площу, більшу за Київ.
Найочевидніша шкода була пов’язана навіть не з хімією, а з тим, що відходи фізично вкривали дно. Коли 1993 року в район скидів запустили камеру, виявилося, що коралових колоній там майже не залишилося. Тонкий, але щільний шар осаду забивав коралові поліпи, через що гілки коралів гинули. Ділянки дна фактично опинилися під «ковдрою» з шламу.
Науковці також відзначали вплив на морську фауну. У рибі з району каньйону знаходили більший вміст алюмінію, ванадію й титану, ніж у зразках, виловлених у відносно чистих акваторіях.
Коли припинили скидати відходи в море
Скиди тривали майже пів століття. Виконуючи міжнародні зобов’язання, Франція з 1990-х років узяла курс на припинення викидання твердих промислових залишків у море. Остаточно скидати твердий «червоний шлам» у Середземне море припинили 1 січня 2016 року.
Та на цьому історія з трубопроводом не закінчилася: через нього продовжили подавати вже лише рідкі промислові стоки, для яких поступово посилювали вимоги до очищення. Національний парк Каланки зазначає, що з вересня 2020 року ці скиди приведені у відповідність до європейських норм.
Особливість у тому, що вихід труби розташований просто в морській заповідній зоні парку Каланки. Сам парк створили 2012 року — тоді твердий шлам ще продовжували скидати в море.
Тверду частину відходів поступово перевели на зберігання на суші. Із 2007 року її почали відтискати на фільтр-пресах, а з 2016-го всю тверду масу складають на пагорбі біля сусіднього містечка. У керівництві нацпарку прямо визнають, що в такий спосіб «проблему перенесли на сушу» — старі морські відкладення залишилися, а нові відходи зберігають наземним способом.
Із 2022 року завод у Гарданні більше не переробляє боксит, тож новий «червоний шлам» тут уже не утворюється. Але мільйони тонн старих осадів і далі лежать на дні каньйону.
Чому накопичений шлам не прибирають
Ідея просто «прибрати» забруднення з дна виглядає логічною, але на практиці майже нереальною. Масштаб проблеми — величезна площа, значна глибина й десятки мільйонів тонн матеріалу.
Поклади шламу тонким, але широким шаром вкривають дно, а не сконцентровані в одній точці. Будь-яка спроба масового підйому осаду могла б знову сильно збаламутити морське середовище й підняти у товщу води речовини, які частково «законсервувалися» в глибині.
Тому зараз основні зусилля спрямовані на моніторинг стану каньйону та спостереження за тим, як природа поступово оговтується після припинення твердих скидів. Коли 2021 року у верхню частину каньйону спустили підводного робота, на старих відкладеннях уже виявили різноманітні організми — серед них корали та живих глибоководних устриць.
Втім, біля самого виходу труби відновлення йде повільніше, а історичний шар відходів нікуди не зник. Водночас каньйон Кассідань і досі вважають одним із найбагатших на життя підводних районів біля французького узбережжя: тут глибоководні корали трапляються вже на глибині приблизно 200 метрів, хоча в Середземному морі такі види зазвичай ростуть значно глибше.
Ця історія залишається показовим прикладом того, як рішення, що раніше здавалися технічно зручними й «достатньо безпечними», можуть на десятиліття змінити морський ландшафт і поставити складні запитання про межі промислового втручання в екосистеми.
