Звичний чайний пакетик, який сьогодні просто кидають у чашку з окропом, має довгу історію: від марлевих мішечків для ресторанів до складних машин, що роблять двокамерні пакетики без клею, заповнені дрібною чайною сировиною, яку офіційно називають навіть «пилом».
Перші патенти та легенда про шовкові мішечки
Наприкінці XIX століття з’явилися перші патенти на індивідуальні ємності для заварювання чаю. У 1896 році в Лондоні на ім’я А. В. Сміта видали патент на одноразовий чайний пакетик.
Через кілька років ідею розвинули в США. У серпні 1901 року мешканки міста Мілвокі Роберта Лоусон і Мері Макларен подали заявку на «тримач для чайного листя», а в березні 1903 року отримали патент. Це була прямокутна кишенька з недорогої бавовняної сітчастої тканини, розрахована на одну чашку: мішечок із чаєм просто заливали окропом у посуді.
Паралельно виникла популярна історія про нью-йоркського торговця Томаса Саллівана. За переказами, близько 1908 року він надсилав клієнтам зразки чаю в маленьких шовкових мішечках, а покупці, не висипаючи заварку, стали заварювати їх цілком. Після цього, мовляв, Салліван почав отримувати замовлення саме на порційний чай.
Сам торговець справді існував і торгував чаєм у мішечках, але на момент, з яким пов’язують цю легенду, пакетики вже виготовляли та продавали й інші виробники.
Від марлі до паперу й машини для фасування
Перші комерційні пакетики в США шили головно з марлі. Спочатку використовували практично будь-яку, а згодом, після численних спроб, зупинилися на вибіленій гігроскопічній марлі, яка краще пропускала воду. Траплялися й варіанти з перфорованого целофану.
У 1930 році бостонець Вільям Германсон, засновник компанії з виробництва технічного паперу, придумав перші паперові чайні пакетики. Їхні краї не зшивали, а запаювали нагріванням, що відрізняло ці вироби від марлевих попередників.
На початку пакетики мали різні форми: круглі, довгасті, у вигляді невеликої подушечки або вузлика. Проте й зшиті марлеві, і ранні паперові пакетики з клеєм пропускали недостатньо аромату та залишали в напої помітний сторонній присмак.
Як ресторани зробили пакетики популярними
Торговий успіх до пакетиків прийшов у США приблизно у 1920-х роках. Найперше їхню зручність оцінили ресторани й кафе: кухарям і буфетникам було простіше працювати з порційною заваркою, а відвідувачі отримували приблизно однаковий на смак настій у кожній чашці.
Деякий час до 80% пакетиків, вироблених в Америці, відправляли саме в заклади харчування, і лише потім вони поступово перекочували на домашні кухні.
У 1930-ті роки чай у пакетиках не належав до дешевих товарів: фасування робило його в роздрібній торгівлі у два-три рази дорожчим за такий самий чай на вагу.
Уже до середини 1930-х років до пакетиків кріпили нитку з невеликою биркою. На ній зазначали сорт, марку та продавця. Нитка була потрібна, щоб витягнути заварку саме в той момент, коли напій досяг необхідної міцності.
Ідея точного контролю часу заварювання цікавила винахідників й раніше. Ще 1917 року американець Калеб Моралес отримав патент на чайник із годинниковим механізмом у кришці: через задану кількість хвилин він сам підіймав із води ситечко-кульку із заваркою.
У 1930-х на нью-йоркських фабриках уже працювали автомати, які самостійно наповнювали марлеві мішечки чаєм, протягували нитку крізь бирку, зав’язували вузол і за восьмигодинну зміну видавали близько 18 тисяч готових пакетиків.
Німецький шлях: «чайні бомби» та двокамерний пакетик
У Німеччині історія чайних пакетиків розвивалася по-своєму. Під час Першої світової війни дрезденська компанія Teekanne постачала армії та цивільним порції трохи підсолодженого чаю в марлевих мішечках, які спочатку виготовляли вручну.
Солдати прозвали їх «чайними бомбами» — вода в казанку дуже швидко темніла, але смак не розкривався повною мірою.
У 1929 році технік фірми Teekanne Адольф Рамбольд створив автоматичну машину Pompadour, здатну випускати 35 марлевих пакетиків на хвилину.
У 1940-х він же винайшов і запатентував знайомий нам двокамерний пакетик. На верстаті його складали з одного прямокутного аркуша фільтрувального паперу без використання клею, а зверху закріплювали металевою скріпкою. Вода вільно омивала чай у двох відділеннях, а напій нарешті позбавився присмаку клею та нитяних швів.
Наприкінці 1949 року нова машина Рамбольда Constanta штампувала вже до 160 таких пакетиків за хвилину.
Що насипають у пакетики і чому чай миттєво темніє
На чайних фабриках сухий чайний лист просіюють через сита, розділяючи за розміром. Найдрібніші уламки, що лишаються після відбору великого та ламаного листа, реалізують як окремі товарні сорти.
У міжнародній торгівлі одна з таких дрібних фракцій офіційно називається «пил» (Dust), а інша, дещо більша, — «висівки» (Fannings). На чайних аукціонах у Калькутті цю дрібну сировину продавали важкими ящиками вагою 36–54 кілограми нарівні з цільнолистовими сортами. У лондонських закупників навіть був окремий дегустатор, який відповідав саме за цю категорію.
У 1930 році Вільям Маккерчер створив машину, що одночасно різала, рвала й скручувала чайний лист у дрібну щільну крупку. Такий чай особливо зацікавив виробників пакетиків: дрібна крупка займала менше місця, легко дозувалася, була дешевшою у фасуванні та давала густіший, більш забарвлений настій.
Станом на 1980-ті роки за такою технологією виготовляли вже понад три чверті всього індійського чаю. Чим дрібніші чаїнки, тим швидше вони віддають воді колір і смак, тому пакетик дуже швидко фарбує окріп.
Скепсис британців і тріумф пакетиків
Коли в 1930-ті роки американці активно користувалися чайними пакетиками, в Англії до цієї моди ставилися з недовірою. Масове виробництво пакетиків у Великій Британії компанія Tetley розпочала лише в 1953 році.
Серед принципових противників новинки був письменник Джордж Орвелл. У есе 1946 року про «правильний» чай він наполягав, що заварку потрібно сипати просто в чайник, без ситечок і муслінових мішечків, інакше, на його думку, у тісному просторі листя не встигне як слід заваритися.
Тривалий час британці дотримувалися звичної заварки в чайнику, і ще в 1970 році менше 10% чаю в країні готували з пакетиків. Але вже у 1985 році їхня частка перевищила половину, а до 2000 року склала понад 90%.
На Британських островах закріпився здебільшого інший формат, ніж у США: там популярні пакетики без нитки та бирки, зокрема плоскі круглі. Їх кладуть на дно чашки, а для того, щоб витягти й віджати заварений пакетик, продають спеціальні щипці.
