У відкритому океані навколо лише солона вода, придатна хіба що для миття, але не для пиття. Проте екіпажам треба було щодня готувати їжу, варити напої й утамовувати спрагу. Тому прісна вода на вітрильних кораблях завжди була одним із найважливіших запасів, а згодом на пароплавах її навчилися ще й опріснювати прямо на борту.
Як і скільки води брали з собою
Забортну морську воду не пили через надлишок солі, тому запаси прісної наливали заздалегідь у дерев’яні бочки й укладали ярусами в трюм. Бочки робили різного розміру, найбільші вміщували майже тонну води, тож на великому військовому кораблі рахунок ішов на сотні бочок.
Для прикладу, у 1813 році американський фрегат «Констітьюшн» завантажив близько 178 тонн води. Французькі військові судна орієнтувалися приблизно на тримісячний запас плавання.
Роздача води здійснювалася за нормою. На американському флоті матрос мав отримувати близько двох літрів на добу. На британських кораблях довго віддавали перевагу не воді, а слабкому пиву — кожному матросу видавали приблизно чотири літри на день. Пива вистачало приблизно на місяць, а потім переходили на вино чи ром і вже після цього бралися за бочки з водою.
Ром зазвичай розбавляли водою. У 1740 році адмірал Едвард Вернон наказав змішувати ром із водою в пропорції один до чотирьох, щоб команда менше п’яніла. Так з’явився напій, відомий як грог — за прізвиськом самого Вернона Old Grog.
Значну частину водного запасу використовували на камбузі. На американських та голландських кораблях у прісній воді перед варінням вимочували солонину. Прати одяг у питній воді забороняли, на це йшла дощова вода, якщо її вдавалося назбирати достатньо.
Коли плавання затягувалося, норми урізали. Так, на кораблі «Глостер» із ескадри Джорджа Енсона у 1741 році матросам видавали вже близько пів літра води на день.
Строгість контролю підтверджують свідчення сучасників. Герман Мелвілл, автор «Мобі Діка», який у 1840-х роках служив на американському військовому фрегаті, згадував, що біля бочки з питною водою постійно чергував озброєний багнетом вартовий, щоб ніхто не взяв більше належного.
Чому вода в бочках псувалася
Уже за кілька днів зберігання вода в дерев’яній бочці ставала каламутною й неприємною на запах. Усередині на шорстких стінках деревини наростав слиз із бактерій, які споживали кисень, через що вода тьмяніла й починала пахнути тухлими яйцями.
Учасник експедиції Магеллана Антоніо Пігафетта записав, що в Тихому океані морякам доводилося пити «жовту й смердючу» воду. Водночас екіпажі знали, як зробити її хоч трохи прийнятнішою. Бочку відкривали за пів дня або добу до роздачі й залишали воду доступною для повітря. Осад опускався на дно, запах слабшав.
Доброю для довгого зберігання считалася обпалена зсередини дубова бочка. Такі намагалися підбирати спеціально для питної води. А от тари з-під вина чи пива уникали: в них вода не набувала свіжості.
Коли смак усе одно лишався огидним, до води додавали оцет, деревне вугілля або лимонний сік, щоби хоч трохи поліпшити враження від пиття.
Як поповнювали запаси в дорозі
Найнадійнішим способом було поповнення на березі. Плануючи маршрут, капітани намагалися заходити до місць, де легко дістати свіжу воду: наприклад, на Канарські острови, Острови Зеленого Мису, острів Святої Єлени. Перед перетином Атлантики Христофор Колумб набирав воду на острові Гомера в архіпелазі Канар.
До берега посилали шлюпки з порожніми бочками, які наповнювали водою з джерел, криниць або навіть калюж. Дуже каламутну воду проціджували крізь ковдру, щоб затримати частину домішок.
У відкритому морі розраховували на дощ. Над палубою розтягували вітрила й тенти, закривали зливні отвори, а зібрану на дошках воду спрямовували в бочки. Проте така дощівка мала присмак смоли від вітрил і снастей.
У холодних широтах на допомогу приходили айсберги. Це прісний лід, утворений із льодовиків. У січні 1773 року в Південному океані шлюпки з корабля Джеймса Кука за п’ять–шість годин заготовили льоду на приблизно 15 тонн води. Лід рубали сокирами й топили в казанах. Кук зазначав, що топити айсберговий лід довго й клопітно, але швидшого способу поповнити запаси прісної води він не знає.
Чому морську воду опріснювали рідко
Ще Арістотель відзначав, що пара від солоної води стає прісною. У 1593 році англійський мореплавець Річард Гокінс переганяв морську воду для своєї команди. Однак довгий час це залишалося радше експериментом, ніж регулярною практикою: виходило дуже мало води, і вона не завжди була придатною для пиття, а збільшити масштаби установок не вдавалося.
Ситуація змінилася у 1770-х роках, коли британець Чарльз Ірвінг пристосував перегінний апарат до корабельного камбуза. Воду почали переганяти паралельно з приготуванням їжі. Під час експедиції Константіна Фіппса до Північного полюса у 1773 році такий пристрій давав близько 150 літрів води на день.
Подібний апарат встановили й на кораблях Джеймса Кука, але він розглядав його лише як додаткове джерело на випадок гострої нестачі. Основним запасом для екіпажу залишалася традиційна вода в бочках.
Як залізні цистерни й пароплави змінили водопостачання
У 1813 році британський флот уперше отримав велику партію залізних цистерн замість дерев’яних бочок. Причин було дві: здорожчання бондарних матеріалів і те, що в металевих ємностях вода перестала так активно псуватися — не було деревини, на якій утворюється бактеріальний наліт.
Втім, цистерни мали свою проблему: іржу. Вода забарвлювалася, і моряки прозвали її «корабельним портвейном» через характерний рудий відтінок.
Поява пароплавів спершу тільки ускладнила питання з водою: прісна була потрібна не лише команді, а й паровим казанам. Перші казани живили морською водою, що призводило до сильного відкладення солей усередині. У 1860-х роках їх перевели на прісну воду, яку почали опріснювати безпосередньо на борту. Великому військовому кораблю на повному ходу могло знадобитися до сотні тонн на добу.
Питну воду на перших колісних пароплавах також брали з казана: пару відводили спочатку до машини, очищаючи від мастила, а потім конденсували в окремих ємностях. У 1880-х роках на кораблях з’явилися спеціальні випарники, що забезпечували водою і казани, і команду.
Чому опріснена вода здається «без смаку»
Моряки, які ходили в тривалі рейси на суднах з опріснювачами, часто згадували, що таку воду пили без особливого задоволення. Річ у тому, що смак звичайній воді надають розчинені солі й вуглекислий газ. Під час перегонки солі залишаються в казані, а вуглекислого газу в утвореній парі небагато, тож на виході отримують майже «порожню» на смак рідину.
Ще в XVIII столітті хімік Джозеф Прістлі писав про воду, отриману методом Ірвінга, що вона абсолютно прісна, але без відчуття джерельної свіжості. Уже в 1850-х роках у конструкції опріснювача французького інженера Альфонса Норманді передбачили насичення води повітрям, щоб покращити смак.
Сьогодні опріснену воду для пиття зазвичай «доводять до кондиції»: на суднах до неї додають вуглекислий газ і карбонат кальцію, а на берегових опріснювальних станціях її мінералізують або змішують з невеликою частиною вихідної природної води. Так вона стає ближчою за смаком до звичної джерельної чи колодязної.
