Поведінка овець часто стає приводом для жартів: мовляв, чому вони йдуть за цапом, а не за власним бараном. Насправді у цього явища є просте пояснення, пов’язане з тим, як влаштоване стадо, кого люди ставлять попереду й як поводяться дикі родичі свійських овець.
Чому отара йде за тим, хто рушив першим
Для вівці головне — не те, хто саме попереду, а факт руху першого. Вона орієнтується на того, хто зрушив із місця, і це підтвердили експерименти.
У Франції провели дослід: одну вівцю навчили йти до певної точки на майданчику. До неї підпускали від однієї до семи інших, які нічого не вміли. Щойно навчена вівця починала рух, решта тягнулися за нею.
Кожна ненавчена вівця ніби розривалася між двома варіантами: залишитися з тими, хто ще стоїть, чи приєднатися до тих, хто вже пішов. У подібному досліді навчена вівця не лише відходила, а й зупинялася. Тоді група приймала рішення разом: або йшли всі, або не рушала жодна.
Дослідники не виявили у свійських овець постійного ватажка. Невелика група на пасовищі деякий час пасеться на одному місці, а потім переходить на інше, витягуючись у ланцюжок. На кожному такому переході попереду опиняється інша вівця — ніби щоразу «обирають» нового провідника.
На великому ранчо в Монтані спостерігали за отарою з понад шістсот дорослих овець. Частіше за всіх попереду йшли молоді однорічні вівці, але й там не вдалося виділити одного стабільного «головного».
Повести отару може й людина. Найпростіший спосіб — показати вівцям відро з кормом і піти з ним у потрібному напрямку: тварини підуть слідом за тим, хто несе їжу.
Як пастухи самі призначали ватажка
Люди давно помітили, що вівці йдуть за першим, і почали цим користуватися. Пастухи самі визначали, хто буде попереду, і часто це теж був баран — але особливий.
Традиційно ватажком робили кастрованого барана, якого називають валухом. Він спокійніший за звичайного, ним легше керувати, і він не встряє в бійки за самок.
В англійській мові від цього звичаю залишилося слово bellwether — буквально «валух із дзвіночком». Такому барану на шию чіпляли дзвіночок, і пастух чув, куди рухається отара, навіть якщо не бачив її очима. Згодом цим словом почали називати будь-кого, за ким ідуть інші.
Ватажка починали виховувати ще з ягняти. Давньогрецький учений Арістотель понад дві тисячі років тому описував, що в кожній отарі одного барана з малечку привчали йти попереду. Пастух кликав його на ім’я, і той виходив на чолі стада.
Такий провідник служив довго. За словами Арістотеля, він міг жити до 15 років, тоді як звичайна вівця рідко доживала до десяти.
У південних слов’ян, зокрема в Чорногорії та Герцеговині, барана-ватажка берегли особливо: його не продавали й не стригли, ставилися до нього як до особливо цінної тварини.
Чому замість барана часто ставлять цапа
У ролі провідника нерідко виступає й цап. Якщо його поставити попереду, вівці йдуть за ним так само слухняно, як і за бараном. Для цієї ролі використовують і кастрованих цапів.
На великих скотобазах у США цапів спеціально навчають триматися поруч із вівцями й заводити їх у потрібні загони або в кузови машин. Тварини звикають до такого «провідника» і без опору слідують за ним.
Чому свійський баран не водить отару постійно
Щоб зрозуміти, чому дорослий баран не стоїть на чолі отари цілий рік, варто подивитися на диких родичів свійських овець. Предком домашньої вівці вважають дикого азійського муфлона.
У диких і здичавілих овець дорослі барани більшу частину року тримаються окремо — збираються в гурти самців. До самок із ягнятами вони приходять восени, у період гону, коли триває шлюбний сезон.
Отже, поруч із самками та малими ягнятами дорослий баран буває лише в цей час. Перед гоном муфлони з’ясовують між собою, хто сильніший, і змагаються саме за доступ до самок, а не за роль провідника стада.
У товсторогів — диких гірських баранів Північної Америки — стадо взагалі не рухається за одним постійним бараном-ватажком. Їхня структура складніша, і роль «головного» розподілена інакше.
Хто показує дорогу в дикій природі
Попри відсутність постійного барана-ватажка, дикі стада не блукають навмання. У гірських баранів молоді тварини переймають від старших знання про місцевість: де розташовані пасовища й водопої, за якими скелями можна сховатися від хижаків, у яких місцях самки народжують ягнят.
Ці відомості передаються з покоління в покоління, формуючи своєрідну «карту» території в межах стада.
Подібно поводяться й деякі породи свійських овець на гірських пасовищах Англії, де немає огорож. Кожна отара тримається своєї ділянки схилу, а ягнята знайомляться з нею, слідуючи за матерями. З часом вівці вже самі знають, де знайти траву й укриття в різні пори року.
Як риса «йти за першим» допомогла приручити вівцю
Вівцю приручили однією з перших свійських тварин — приблизно 11–13 тисяч років тому в Месопотамії. Важливу роль у цьому відіграла саме її схильність охоче йти за тим, хто веде на нове пасовище.
Пастуху залишалося лише стати попереду самому або поставити туди тварину, за якою отара без вагань піде. Так з’явилися барани-ватажки, валухи з дзвіночками й цапи-провідники, а звичка вівці йти за першим і досі визначає життя отари.
