Уявлення про те, що в середні віки європейці роками не милися й постійно ходили брудними, значно перебільшені. Міста справді були далекими від чистоти, але звичка митися у мешканців середньовічної Європи була набагато поширенішою, ніж часто думають, а відвідувати лазні люди перестали значно пізніше — у XVI–XVII століттях.
Громадські лазні: звична частина міського життя
Після занепаду Західної Римської імперії величезні терми зникли, однак сама практика миття збереглася. Уже в XII столітті громадські лазні були звичним елементом великих європейських міст, про що свідчать численні джерела з німецьких земель, Франції, Англії та Італії.
Наприкінці XIII століття в Парижі діяло 26 громадських лазень. Податковий перепис 1292 року навіть перелічує банників поіменно, і серед них згадується одна жінка. Це показує, що лазні були не винятком, а частиною міської інфраструктури.
У німецьких містах банник виконував одразу кілька функцій. Він не лише наглядав за лазнею, а й стриг, голив, пускав кров і ставив банки — такі процедури тоді вважали лікувальними. Воду для лазні тягали з колодязів, і подекуди банникам дозволяли тримати в місті віслюків, щоб возити глеки з водою.
У паризьких банників був власний цеховий статут. Попаритися коштувало 2 деньє, а посидіти у ванні — удвічі дорожче. По неділях і святах лазні не топили. Кликати клієнтів голосом дозволяли лише на світанку, щоб люди не ходили до лазні вночі, коли дорогою було легко потрапити в небезпечну ситуацію.
Заможні городяни могли дозволити собі інший варіант — дерев’яну купіль удома, куди наливали нагріту воду. На середньовічних мініатюрах часто зображено людей, які спокійно сидять у таких ваннах.
Лазні існували й у містах на українських землях. У Львові міську лазню згадують із 1382 року, там було окреме чоловіче та жіноче відділення. У 1507 році один із церковних настоятелів призначив баннику доплату, щоб той щотижня безплатно впускав до лазні вчителя та всіх учнів міської школи.
Як часто милися: банний день і щоденна гігієна
Щоденний душ у сучасному розумінні для середньовічної родини був недосяжною розкішшю. Щоб прийняти ванну, потрібно було принести десятки літрів води, нагріти її на вогні, наповнити посудину, а потім усе це вилити. Тому до громадських лазень у німецьких містах зазвичай ходили по суботах і напередодні великих свят. Чоловіки й жінки відвідували лазню окремо або в різний час — так формувався свій «банний день».
Однак із цього не випливає, що між такими днями люди взагалі не торкалися води. У побуті мили обличчя й руки, обтирали тіло, розчісували волосся, змінювали спідню білизну. За столом у знаті та в корчмах подавали глек із водою й миску, щоб помити руки перед їжею.
Виделка в більшості європейських країн поширилася лише у XVIII столітті, тож їли переважно руками. Тому чисті руки за столом були не питанням етикету, а практичною необхідністю.
Свої норми чистоти мали й монастирі. У статуті святого Бенедикта зазначено, що щосуботи черговий монах має прати рушники, якими брати витирають руки та ноги. Великі монастирі, підпорядковані французькому абатству Клюні, у XI–XII століттях обов’язково мали власну лазню.
Чому лазні спорожніли у XVI–XVII століттях
Саме в XVI–XVII століттях кількість громадських лазень у містах різко скоротилася. У середньовічному Відні працювала 21 лазня, а на початку XVIII століття залишилося лише сім. У Франкфурті з приблизно 15 лазень у 1555 році діяли тільки дві, та й ті відкривалися лише двічі на тиждень.
Однією з головних причин стали епідемії чуми та інших заразних хвороб. У роки спалахів лазні закривали, як це неодноразово робили у Відні — зокрема у 1521, 1554 та 1562 роках. Лікарі вважали, що після гарячої води пори шкіри відкриваються, і «зараза» нібито легше проникає в тіло.
Ще один чинник — подорожчання дров. Уже в XV столітті деревини ставало менше, ціни на неї зростали, тож похід до лазні обходився дорожче. Крім того, громадські лазні часто пов’язували з публічними будинками, і як світська, так і церковна влада почали тиснути на такі заклади.
У Франції 1560 року лазні офіційно заборонили нарівні з будинками розпусти. Паралельно тамтешні заможні люди дедалі більше покладалися на чистий лляний одяг. Вони регулярно змінювали сорочки й білизну, вважаючи, що тканина вбирає бруд із тіла. Сучасній людині це може здаватися дивною заміною водних процедур, але тоді така практика вважалася ознакою охайності.
У підсумку виходить, що деякі європейці XVI–XVII століть могли приймати повноцінну ванну навіть рідше, ніж їхні предки кількома століттями раніше, коли громадські лазні були поширенішими.
Брудні міста, різні звички й реальна картина
Попри наявність лазень, середньовічні міста не можна назвати чистими. Каналізаційних систем майже не було, воду доводилося носити вручну, худоба жила просто в межах міста, а відходи створювали серйозні санітарні проблеми.
У Лондоні кінця XIV століття на приблизно 30 тисяч мешканців припадало лише 16 громадських убиралень. Уявлення про причини хвороб були іншими: їх пов’язували насамперед із «поганим повітрям», а не з мікробами чи забрудненою водою.
Варто також пам’ятати, що спосіб життя селянина, городянина, монаха й багатого аристократа суттєво відрізнявся. Неможливо взяти звички однієї групи людей і механічно поширити їх на всю Європу та на тисячу років історії.
Отже, середньовічні європейці не жили в повній відмові від води. Вони ходили до громадських лазень, гріли воду для дерев’яних купелей удома, умивалися з миски та глека, стежили за руками перед їжею й міняли білизну. Просто їхні уявлення про гігієну та можливості підтримувати чистоту були іншими, ніж у сучасної людини.
