Пижикові шапки у 70–80-х роках були однією з найяскравіших ознак розкоші в Радянському Союзі. Вони коштували вдвічі, а то й утричі дорожче за звичайні кролячі, тож їхня ціна часто дорівнювала або навіть перевищувала середню місячну зарплату. Таку покупку могли дозволити собі одиниці, тому пижикова шапка сприймалася як символ статусу та приналежності до «вищого кола».
Носили їх насамперед представники партійної номенклатури, академіки, керівники великих баз та установ. У народі навіть жартували про паради: «На трибунах пижики стоять, а кролики внизу йдуть», натякаючи на різницю між елітою та простими людьми. За цим хутром буквально ганялися: шапки зривали з голів у натовпі, а власники пришивали до них білизняні гумки, щоб фіксувати під підборіддям і не втратити дорогу річ.
Пижик був дефіцитом, його «діставали» через знайомства, купували на чорному ринку втридорога, відкладали гроші по пів року, аби потім гордо демонструвати обновку. При цьому зовні така шапка не виглядала надто ефектною: лисиця, наприклад, виглядала значно яскравіше. Пижикове хутро цінували за інше — воно було дуже м’яким, густим, з пухнастим підшерстям, добре гріло й тримало форму.
Водночас колір у нього був непомітний, без блиску, звичайне природне захисне забарвлення. Але всі чудово розуміли: якщо на голові пижик, то це дорого, престижно і «по-багатому». Саме ця негласна домовленість про статус і робила шапку настільки бажаною.
Хто такий пижик і як добували це хутро
Сьогодні спосіб отримання пижикового хутра багатьом здається шокуючим. Пижик — це не окремий вид тварини, а дитинча північного оленя. Йдеться про зовсім маленьких телят віком до одного місяця, а іноді навіть про новонароджених.
Щоб пошити одну пижикову шапку, потрібно було забити одне-два таких оленяти. За рівнем жорстокості цей промисел ставили в один ряд із заготівлею хутра білька (дитинчат нерпи) чи каракулю (ягнят, яким лише кілька днів). У сучасних реаліях сама думка про це викликає відразу та різке засудження.
Сьогодні пижикові шапки перетворилися на раритет. Їх можна знайти хіба що на барахолках або в оголошеннях в інтернеті. Саме хутро пижика вже багато років не з’являється у продажу.
Чому пижикове хутро зникло з ринку
Зникнення пижика з магазинів зовсім не пов’язане з тим, що північні олені стали рідкісними. Для таких шапок використовували не диких, а свійських північних оленів — звичайних сільськогосподарських тварин. Їхні стада на півночі й нині налічують сотні тисяч голів, їх розводять приблизно так само, як у нас корів чи овець.
Справжня причина — в економіці та здоровому глузді. За радянської планової системи радгоспи отримували «згори» плани на заготівлю пижика, і оленярі змушені були забивати частину малюків виключно заради хутра. Рентабельність такого підходу мало кого цікавила, головне було виконати план.
У ринкових умовах ситуація змінилася. Оленяреві значно вигідніше виростити тварину до дорослого віку й здати її на м’ясо або роками отримувати цінні панти (роги), ніж забивати місячне теля заради шкурки, яка вже не має попиту. Витрати на такий промисел просто не окуповуються.
Мода, технології та етика проти пижикових шапок
Свою роль відіграла й мода. Сучасній людині масивна хутряна шапка-вушанка радянського крою здається громіздкою, застарілою і навіть кумедною. Важко повірити, що колись за неї віддавали місячний заробіток і вважали вершиною елегантності.
Сьогодні нікого не здивуєш дорогим хутром. Ми користуємося високотехнологічними матеріалами: мембранними тканинами, затишним флісом, легкими пуховиками з глибокими капюшонами. Вони добре зберігають тепло, при цьому значно простіші в догляді й повсякденному носінні.
Крім того, суспільне ставлення до натурального хутра помітно змінилося. Багато хто вважає такі вироби поганим тоном, а носити на голові непоказне хутро вбитого оленяти вже ніхто не прагне. Етичний аспект став не менш важливим, ніж практичність чи зовнішній вигляд.
У результаті час пижикових шапок минув. Хутро дитинчат північного оленя втратило економічний сенс, вийшло з моди й опинилося під моральним осудом. Сьогодні забивати малят лише заради хутра немає жодної потреби — ні з точки зору ринку, ні з точки зору людяності.
