Історія про бджіл зазвичай звучить як сюжет про порятунок природи: зникнуть запилювачі — постраждають екосистеми й люди. Але австралійські спостереження показали інший, набагато тривожніший сценарій: медоносні бджоли можуть сприяти загибелі рослин, коли знаходять для себе нове джерело їжі.
У 2010 році в Австралії з’явилася міртова іржа — грибкове захворювання з жовто-коричневими спорами, яке почало масово вражати місцеву флору. Під загрозою опинилося близько 17% природних видів рослин континенту, і це вже саме по собі серйозний удар по екосистемі.
Свіже дослідження, опубліковане в журналі NeoBiota, додало до цієї картини ще один тривожний елемент. Виявилося, що грибку активно «допомагає» інший чужорідний вид — західна медоносна бджола, завезена до Австралії для комерційного запилення. Замість того щоб лише переносити пилок культурних рослин, ці комахи фактично працюють на поширення небезпечної хвороби.
Науковці спершу звернули увагу на дивну поведінку: бджоли цілеспрямовано летіли до уражених квітів, збирали спори міртової іржі на лапки так само, як звичайний пилок, і приносили їх у вулик. Щоб перевірити, чи це випадковість, дослідники з Австралії та Нової Зеландії розмістили вулики безпосередньо в осередках спалахів грибка.
Результати виявилися вражаючими. Приблизно половина бджіл поверталася у вулик, уже вкрита спорами. Усередині житла ситуація була не кращою: близько 45% комірок, де зазвичай зберігається пилок, виявилися заповненими саме грибковим матеріалом. Постало логічне запитання: навіщо бджолам накопичувати те, що виглядає як «сміття»?
Подальший хімічний аналіз показав, що спори міртової іржі зовсім не марні. Вони виявилися настільки поживними, що можуть слугувати повноцінним «фітнес-раціоном» для комах: у них достатньо білка, щоб забезпечити харчування цілої колонії, і присутні всі 10 незамінних амінокислот.
Щоб перевірити, як це позначається на розвитку потомства, дослідники перевели бджолині личинки на сувору «грибкову дієту». Виявилося, що молоді бджоли чудово ростуть на такому раціоні й почуваються не гірше за тих, що отримували традиційний пилок, зібраний з верби та ківі. Тобто для бджіл це не випадковий збій, а цілком робоча стратегія живлення.
Найнебезпечнішим виявився інший факт: спори грибка, які накопичуються у вулику, залишаються інфекційними до дев’яти днів. Якщо згадати, як організований агробізнес, картина стає ще похмурішою. Вулики часто перевозять вантажівками на великі відстані — зазвичай дорога займає від трьох до семи днів.
Таким чином, люди самі розвозять по країні «мобільні центри» поширення міртової іржі. Свіжоприбулий вулик встановлюють на новій ділянці, бджоли вилітають на пошуки квітів — і разом із ними розносять інфекційні спори на здорові дерева. Так формується замкнене коло: бджоли збирають грибок, живляться ним, а потім несуть його далі, запускаючи ланцюгову реакцію ураження рослин.
Парадокс у тому, що поживний грибок одночасно вбиває квіти, на яких він розвивається. А без квітів немає нектару, тобто зникає основне джерело енергії для самих бджіл. Виходить, що, рятуючись завдяки новому протеїновому ресурсу, ці комахи одночасно сприяють процесу, який у перспективі може підірвати й їхнє власне існування.
