Сісти за уроки, почати робити домашнє завдання буває важко для всіх школярів – але особливо для хлопчиків, особливо в початковій школі і особливо навесні. Варто сонцю заглянути у вікно – і залишки волі неначе розвіюються. Що робити батькам, щоб деланье уроків не займало по кілька годин, – і як навчити дитину справлятися з ними самостійно?

– Петя, кінчай маятися дуром, пора за уроки сідати.

– Зараз, я ще трохи пограю…

– Петя, ну що це за гра – бігати за кішкою! – в голосі матері чується роздратування. – Тобі ж не три роки, а майже десять!

– Так я б в комп’ютер пограв, – жваво відгукується чубатий, веснянкуватий Петя. – Та ти мені не дозволяєш!

– Комп’ютер – це тобі шкідливо для очей! – навчально каже мати. – Лікар у поліклініці сказав: не більше півгодини в день. І в Інтернеті я теж читала…

– А я півгодини! Ось півгодини, і все! лукава Петіна мордочка стає по-котячому умильной (тісне спілкування з кішкою явно не проходить даром). – Мамо, можна?

– Спочатку потрібно зробити уроки.

– Тоді я ще пограю…

– Вистачить тягнути гуму! – вже майже виходить з себе матір. – Так можна знову до вечора проваландаться! Сів, зробив – і потім займайся чим хочеш! Хоч малюй, хоч книжку читай, хоч модель збирай, яку тато тобі купив…

– А вона не збирається…

– Та ти й не пробував толком! Почав і кинув, як і все, що ти робиш!

– У мене правда не виходить! Вона складна, я хочу, щоб тато мені допоміг…

– Я, може, теж хочу, щоб тато мені допоміг, та де він? Де? – підвищує голос мати. – От щоб він згадав, що у нього є син, і тобі сказав нарешті по-чоловічому, що спочатку треба діло зробити, а вже потім… Сідай за уроки, я тобі сказала!

– Мам, а можна я сирок спочатку з’їм, а потім вже відразу… щось їсти хочеться…

– Уроки! – кричить мати. – Ти півтори години тому обідав! Бери підручники і сідай за стіл, я тобі сказала! Інакше я не знаю, що з тобою зроблю…

– Зараз, зараз, тільки водички поп’ю… і в туалет сходжу…

Через годину.

– Ну що, ти зробив вправу? Ще не переписав? Та чого там переписувати, там же вісім рядків всього!.. Чому у тебе знову машинки на столі?! (машинки летять у кут). Скільки разів можна говорити: гра – грою, а уроки – уроками! Що ж мені, над тобою невідлучно стояти, як в першому класі?! Як ніби у мене своїх справ немає…

– Ага, – киває Петя. – Ти стривай, мабуть. А яку букву тут вставити?

– Ти сам повинен знати! Ми з тобою позавчора півдня правило вчили.

– А я забув.

– А ти згадай. Або погортай параграф і в підручнику прочитай.

– Ти мені краще скажи, і все.

Від безтурботності синів фізіономії у матері починають трястися руки. Вона стримується з останніх сил, так як знає, що кричати на дітей – непедагогічно.

Ще через годину.

– Ти що, відповіді у цих прикладах зі стелі писав?

– Ні, я вирішував.

– Та як же ти вирішував, якщо у тебе п’ять плюс три виходить чотири?!

– А… Це я не помітив…

– А що завдання?

– Та я не знаю, як її вирішувати. Давай разом.

– А ти взагалі пробував? Або у вікно дивився і з кішкою грав?

– Звичайно, пробував, – з образою заперечує Петя. – Сто разів.

– Покажи листочок, де ти рішення писав.

– А я в умі пробував…

Ще через годину.

– А що вам з англійської задали? Чому у тебе нічого не записано?

– Нічого не задали.

– Так не буває. Нас Марія Петрівна спеціально на зборах попереджала: я даю завдання на будинок на кожному уроці!

– А в цей раз не поставила. Тому що у неї голова боліла.

– З чого це раптом?

– А у неї собака на прогулянці втекла… Біленька така… З хвостиком…

– Припини мені брехати! – кричить мати. – Раз не записав завдання, сідай і роби поспіль всі завдання цього уроку!

– Не буду я, нам не задавали!

– Будеш, я сказала!

– Не буду! – Петя жбурляє зошит, слідом летить підручник. Мати хапає його за плечі і трясе з якимось майже нечленораздельным злісним бурмотінням, в якому вгадуються слова: «уроки», «робота», «школа», «двірник» і «твій батько».

Потім обидва плачуть в різних кімнатах. Потім миряться. На наступний день все повторюється спочатку.

Не хочу вчитися

Саме з цією проблемою до мене приходить майже чверть моїх клієнтів.

Дитина вже в молодших класах не хоче вчитися. Не посадити за уроки. Якщо все-таки вмощується, весь час відволікається і все робить тяп-ляп.

Йому вічно нічого не вказано. На приготування уроків витрачається страшно багато часу, і в результаті дитина не встигає погуляти, пограти, сходити в якийсь гурток, зайнятися ще чимось корисним і цікавим.

Ось схема, яку я використовую в цих випадках.

  • Шукаю в медичній картці з самого початку, є (була) яка-небудь неврологія. Букви ПЕП, ППЦНС або ще що-небудь в цьому роді.
  • З’ясовую у батьків, що у нас з честолюбством. Окремо – у дитини (переживає він хоч трохи за помилки і двійки, або йому абсолютно все одно) і окремо – у самих батьків (скільки разів на тиждень вони розповідають дитині, що навчання – це його робота і ким і як він повинен стати шляхом ретельного приготування уроків).
  • Докладно розпитую, хто і як відповідає за це саме приготування уроків. (Хочете вірте, хочете ні, але в тих сім’ях, де все пущено на самоплив, проблем з уроками, як правило, немає. Хоча, звичайно, є інші.)
  • Як можу, пояснюю батькам, що це саме їм (і вчителям) потрібно, щоб дитина-який першокласник готував уроки. Йому самому це низачем не потрібно. Взагалі. Він би пограв краще. Доросла мотивація («Я повинен зараз зробити це нецікаве, щоб потім, кілька років потому…») з’являється у дітей ніяк не раніше п’ятнадцяти років. Дитяча мотивація («Хочу бути гарним, щоб мама / Марія Петрівна похвалила») зазвичай вичерпує себе до 9-10 років. Іноді, якщо її дуже експлуатують, – раніше.

Що робити?

Тренуємо волю. Якщо відповідні неврологічні букви в картці виявилися, стало бути, у дитини власні вольові механізми злегка (або навіть сильно) ослаблені, і батькам всяко доведеться над ним деякий час «зависати» – за показаннями, на зразок таблеток. Іноді досить просто тримати руку у дитини на голові, на макушечке – і він в цьому положенні за двадцять хвилин всі завдання (як правило, невеликі) благополучно зробить.

А от сподіватися, що він їх усі в школі запише, не варто ні разу. Тому потрібно відразу завести альтернативний канал інформації. Ви самі знаєте, що вашій дитині поставили, – і добре.

Але вольові механізми потрібно розвивати і тренувати, інакше вони так ніколи і не запрацюють. Тому регулярно (наприклад, раз на місяць) слід трохи «відповзати» зі словами: «О, мій син (моя дочка)! Може, ти вже став так могутній, дорослі, розумний і т. д., що зможеш сам переписати вправу? А завдання до нього зробимо разом?.. Зможеш сам встати в школу по будильнику?.. Зможеш вирішити стовпчик прикладів?». Якщо не вийшло: «Ну що ж, поки що недостатньо могутній. Спробуємо ще раз через місяць». Якщо вийшло – ура!

Проводимо експеримент. Якщо тривожних літер у медичній картці немає, а дитина начебто честолюбний, можна провести експеримент. «Відповзти» багато істотніше, ніж описано в попередньому пункті, і дати дитині «зважити» на вагах буття: «Що я можу сам?». Якщо нахапає двійок і навіть пару раз в школу запізниться – нічого страшного.

Тут важливо? Це експеримент, не мстивий («Ось я тобі зараз покажу, що ти без мене!..»), а доброзичливий («А от давайте подивимося…»). Дитину ніхто ні за що не лає, але от щонайменші успіхи заохочують і закріплюють за ним у користування: «Відмінно, виявляється, мені не треба більше ось тут над тобою стояти! Це була моя помилка. Але як я рада, що все з’ясувалося!». Треба пам’ятати: ніякі теоретичні «договори» з молодшими школярами не працюють, тільки практика.

Шукаємо альтернативу. Якщо немає медичних букв, ні честолюбства (у дитини), то треба школу поки залишити влачиться як є і шукати ресурс зовні – те, що дитині цікаво і що у нього виходить. Для кожного щось таке є. Якщо дитина десь буде комфортний і успішний, то школі від цих щедрот теж дістанеться – від грамотного підвищення самооцінки всі діти стають трохи відповідальніше.

Міняємо установки. Якщо у дитини є букви, а у батьків – честолюбство («дворова школа – це не для нас, тільки гімназія з посиленою математикою!»), то дитину залишаємо в спокої і працюємо з батьками.

Такий той алгоритм, який зазвичай пропоную батькам «Петі» я сама. Але серед наших читачів є ще і педагоги, і психологи. Може бути, вони захочуть щось заперечити або, навпаки, додати або уточнити? Адже проблема більш ніж поширена, і їх досвід напевно багатьом піде на користь. Пишіть!

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь