М’ясо вовка й лисиці практично не зустрічається в раціоні, хоча ті, хто все ж його куштував, описують його як доволі смачне. Причина майже повної відсутності таких страв не у відразливому смаку чи отруйності, а в тому, що на цих хижаків історично полювали з інших мотивів.
Яким є м’ясо вовка й лисиці на смак
Вовче та лисяче м’ясо є їстівним і, за свідченнями мисливців та мандрівників, може бути навіть приємним на смак. У полярній експедиції на початку XX століття учасники, що харчувалися здобиччю з полювання в північній Канаді, улітку віддавали перевагу саме вовчатині, а не м’ясу оленя.
Один з учасників тієї експедиції занотував, що вовче м’ясо — це «чудова їжа» і за смаком дещо нагадує курятину. Спочатку він відчував огиду до самої думки з’їсти вовка, але згодом їв таке м’ясо із задоволенням.
Інуїти з дельти Маккензі традиційно охоче споживали м’ясо песців і вважали його дуже смачним, особливо коли воно було добре просякнуте жиром. Коли мисливці з тієї ж експедиції ставили пастки на песців заради хутра, усіх упольованих тварин також з’їдали.
Смак м’яса при цьому залежав не стільки від виду хижака, скільки від пори року та вгодованості. Літній ситий вовк дає м’яке, жирне м’ясо, тоді як виснажений після суворої зими звір уже зовсім не виглядає делікатесом.
Чому вовків і лисиць майже не використовують у їжу
Лисиця, як правило, має масу лише від двох до десяти кілограмів. Для мисливця, який рахує кожен набій, витрачати патрон на настільки невелику тушу просто невигідно: м’яса в результаті виходить небагато.
У тій же арктичній експедиції від стрільби по лисицях відмовлялися саме через їхню малу вагу, хоча смакові якості м’яса характеризували як чудові.
Вовк значно більший: дорослий самець може важити близько 40–45 кілограмів. Однак і його зазвичай не розглядали як джерело м’яса. Вовків відстрілювали в першу чергу тому, що вони завдавали шкоди худобі, тобто як небезпечних хижаків.
Лисиць активно добували через цінне хутро, а вовчі шкури у народів Півночі йшли на оздоблення теплого одягу. Тушки часто або з’їдали на місці, або просто викидали, не перетворюючи таке м’ясо на звичний продукт харчування.
Зовсім інша справа — ведмідь. Великий самець може важити 250–300 кілограмів, а восени жир становить не менше п’ятої частини від загальної ваги. У такому разі ведмежий жир використовували в харчовій промисловості, шкуру — для килимів і покривал, а м’ясо — для споживання. Тобто одна туша повністю «окуповувала» ризики полювання.
Схожа логіка діє і щодо кабана: у Європі дорослий самець зазвичай важить 75–100 кілограмів, тому м’яса виходить достатньо, і полювання економічно виправдане. На цьому тлі вовк і лисиця просто не вписуються у такий розрахунок користі.
Що з неприємним запахом у лисиці
Мисливці, які часто ходять на лисицю, добре пам’ятають різкий, стійкий запах, що в’їдається і в шкіру рук, і в одяг. Однак цей сморід пов’язаний не з самим м’ясом.
У лисиць є надхвостова залоза та анальні мішечки, де завдяки роботі бактерій утворюються пахучі речовини. У сильний мороз свіжа залоза на хвості може ледь помітно пахнути фіалками, але цей аромат швидко зникає. Неприємний стійкий запах з’являється згодом, а не властивий м’ясу як такому.
Паразити-трихінели в дичині
Окрема тема — трихінели, дрібні паразити, які живуть у м’язах і не помітні неозброєним оком. Виявити їх можна лише у лабораторії під мікроскопом або за допомогою спеціального «перетравлення» зразків м’язової тканини в штучному шлунковому соку.
Трихінели зустрічаються в диких тварин, що живляться м’ясом чи падлом: це кабани, ведмеді, борсуки, вовки, лисиці. Звичайне соління, копчення чи сушіння м’яса не гарантують знищення цих паразитів. Заморожування туші також не є надійним захистом, адже трихінели в північних популяціях диких звірів витримують довгі морози.
В Україні туші кабанів, борсуків і нутрій, здобутих на полюванні, обов’язково проходять перевірку на трихінельоз. Таке м’ясо дозволено споживати або продавати лише після лабораторного аналізу.
Вовки та лисиці в цьому переліку відсутні, бо вважається, що їхнє м’ясо практично не використовують у їжу. Однак це не означає, що ведмежатина чи інша дичина «чистіша».
Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х в Україні люди частіше заражалися трихінелами саме після вживання ведмежого м’яса, ніж свинини. Під час досліджень на Закарпатті на початку 2000-х трихінел виявляли приблизно в кожного четвертого вовка і в кожної сьомої-восьмої лисиці. Тобто ризик зараження для цього виду дичини цілком реальний, просто її майже ніхто не їсть.
Чому продовжують полювати на вовків і лисиць
За українським законодавством вовка зараховано до категорії хижих та шкідливих звірів. Відстріл вовка й лисиці належить до службових обов’язків єгерів, які відповідають за охорону мисливських угідь.
Полювання на лисицю дозволене з середини жовтня до кінця лютого, у той же період, що й на інших хутрових звірів — наприклад, білку чи куницю. Мета такої діяльності — отримання хутра та регулювання чисельності, а не заготівля м’яса.
До того ж лисиця є основним природним резервуаром вірусу сказу в Україні. Щоб обмежити поширення хвороби, навесні в десяти областях країни розклали понад три мільйони принад із вакциною. Це ще одна причина контролювати популяцію лисиць.
Тож сьогодні вовків і лисиць переважно відстрілюють для захисту домашньої худоби та мисливських угідь, а також через епізоотичне значення лисиці. Шкуру з тварини знімають, а туша найчастіше лишається непридатною для подальшого використання — не через поганий смак м’яса, а тому, що на цих хижих тварин практично ніколи не полювали саме як на джерело їжі.






