Чому в людей східноазійського походження здаються «вузькі» очі

У багатьох людей очі мешканців Азії здаються «вузькими» або наче трохи примруженими. Насправді ж розмір очного яблука в усіх людей дуже схожий, а візуальний ефект створює будова повік і навколишніх тканин, а не саме око.

Природа не робить очі одним людям по?справжньому малими, а іншим дуже великими: різниця помітна саме в тому, як влаштовані верхня і нижня повіки.

Що таке епікантус і як він змінює форму ока

У ділянці внутрішнього куточка ока, де розташований слізний горбик, може формуватися додаткова шкірна складка — епікантус. Вона частково прикриває цю зону та разом з особливостями верхньої повіки створює характерний «прижмурений» вигляд.

У людей з такою будовою повік зазвичай спостерігають кілька рис:

  • у верхній повіці більше підшкірного жиру;
  • шкірна складка розташована нижче;
  • очна щілина в середньому дещо вужча.

Однак саме очне яблуко при цьому залишається такого ж розміру та форми, як і в інших людей.

Чому ця складка є майже в усіх немовлят

Епікантус часто помилково вважають суто «азійською» ознакою. Насправді в більшості новонароджених ця складка теж помітна, незалежно від походження. Це пов’язано з тим, що в немовлят ще не сформувалося перенісся.

Зі зростанням дитини риси обличчя змінюються: збільшується ніс, очні ямки стають глибшими, шкіра натягується. Унаслідок цього складка згладжується або взагалі зникає. Тому в європейських дітей її нерідко можна побачити, а в дорослих європейців епікантус зустрічається рідко.

Натомість у дорослого населення Центральної та Східної Азії епікантус зберігається значно частіше — за оцінками, більш ніж у 60% людей. Ця риса властива не лише азійським народам: складку мають, наприклад, бушмени на півдні Африки та інуїти в арктичних регіонах.

Чому частина корінних народів Америки має подібні риси

Схожість рис обличчя в корінних народів Америки та мешканців Азії пов’язана з давньою спільною історією. Вважають, що предки корінних американців відділилися від сибірських і східноазійських груп приблизно 25–18 тисяч років тому.

У льодовиковий період рівень світового океану був нижчим більш ніж на 50 метрів. На місці теперішньої Берингової протоки тоді існував широкий суходільний міст завширшки до тисячі кілометрів — Берингія. Саме ним люди поступово переселялися до Америки, доки близько 10 тисяч років тому море знову не затопило цю територію.

Спільні предки залишили по собі подібні риси зовнішності. У дорослих представників корінних народів Америки епікантус трапляється вже не так часто, особливо серед чоловіків. Зате в дітей він спостерігається майже завжди і зазвичай зникає до 15–20 років.

Навіщо могла знадобитися ця складка: гіпотези вчених

Однозначної відповіді, чому саме епікантус закріпився в ході еволюції, досі немає. Існує кілька популярних версій, але жодна з них не вважається повністю переконливою — у кожної є свої слабкі місця.

  • Захист від пилу й вітру. Ідея здається логічною для вітряних степів Центральної Азії. Проте найбільш тісно з цією зовнішністю пов’язані народи, чия історія проходила в помірному та субтропічному кліматі, де розвивалося китайське землеробство. До того ж у справді пилових пустелях Африки або Передньої Азії епікантус не став масовою рисою.
  • Захист від холоду. Додатковий підшкірний жир у повіці міг би зігрівати очі за низьких температур. Але складка поширена і в мешканців спекотних, вологих регіонів, що суперечить такому поясненню.
  • Захист від яскравого світла й відблисків від снігу. Оскільки епікантус прикриває перш за все внутрішній куточок ока, а не зіницю, його роль як «природних окулярів» проти сонця видається обмеженою.
  • Статевий відбір. Можливо, колись людям із такою формою очей надавали перевагу під час вибору партнерів, і риса поширилася саме завдяки цьому. Однак це не пояснює, чому подібні смаки формувалися саме в певних груп населення.
  • Побічний ефект іншого відбору. Оскільки один і той самий ген може впливати одразу на кілька ознак, не виключено, що природний відбір сприяв зовсім іншій рисі, а епікантус закріпився «за компанію».

Роль гена EDAR і незвичні припущення про грудне молоко

Приблизно 30 тисяч років тому в центральному Китаї з’явився специфічний варіант гена EDAR, який приблизно 20 тисяч років тому почав активно закріплюватися в популяції — це один із найяскравіших відомих прикладів природного добору в історії людини.

Сьогодні цей варіант гена виявляють у близько 87% корейців і 78% японців. Він пов’язаний з кількома характерними особливостями зовнішності:

  • волосся стає товстішим;
  • передні зуби набувають своєрідної «лопатоподібної» форми;
  • збільшується кількість активних потових залоз.

У дослідах на мишах той самий варіант EDAR спричиняв сильніше розгалуження молочних проток. Це наштовхнуло дослідників на припущення: можливо, за умов льодовикової Берингії 28–18 тисяч років тому, коли ультрафіолету бракувало і вітамін D майже не синтезувався, такий варіант гена допомагав передавати немовлятам через грудне молоко більше поживних речовин. У такому разі діти мали б вищі шанси вижити.

Водночас це поки що лише гіпотеза, яка потребує додаткових доказів. Епікантус як складка повіки безпосередньо з геном EDAR не пов’язаний: форма повік контролюється іншими генами. Тож приваблива на перший погляд ідея, ніби один?єдиний ген одночасно «створив» і характерний прижмур, і зміни грудного молока, наразі не знаходить підтвердження в наукових даних.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here