У спогадах про радянську старість постає зовсім різна картина: хтось говорить про дешеву комуналку, стабільні ціни й можливість «спокійно жити на пенсію», а хтось пам’ятає бабусь у селі, які до останніх сил вели важке господарство й рахували кожну копійку. Насправді єдиної моделі життя пенсіонера в СРСР не існувало — рівень достатку сильно залежав від професії, стажу та місця проживання.
Як нараховували пенсію міським робітникам і службовцям
Право на пенсію за віком мали робітники та службовці-чоловіки з 60 років за умови стажу не менше 25 років, а жінки — з 55 років і зі стажем від 20 років. У 1980-х роках для цієї категорії мінімальна пенсійна виплата становила 50 рублів на місяць. Тим, хто вже щонайменше десятиліття перебував на пенсії, платили 55 рублів.
Базовий максимум для пенсії за віком був обмежений 120 рублями, але окремі категорії могли отримувати більше. Так, 132 рублі на місяць нараховували тим, хто мав 20-відсоткову надбавку за безперервний стаж на одному підприємстві (не менше 25 років для чоловіків і 20 років для жінок, які мали дітей). Із 1980 року закон дозволив додатково нараховувати до 10% пенсії понад встановлений максимум.
Ще вищі виплати — у межах 140–160 рублів — одержували ті, хто 15–20 років працював на підземних роботах, у гарячих цехах чи на інших виробництвах із небезпечними та шкідливими умовами праці.
Розмір пенсії визначали як частку від попереднього заробітку: від 85% при найнижчих окладах до 50% при зарплаті понад 100 рублів. Для розрахунку брали або середній місячний заробіток за останній рік, або, за бажанням майбутнього пенсіонера, середній дохід за будь-які п’ять років поспіль з останніх десяти.
Щоб вийти на максимально можливі 120 рублів пенсії (без надбавок), потрібно було отримувати близько 240 рублів зарплати на місяць. Для порівняння: у 1985 році середня зарплата робітників і службовців по всьому СРСР становила 190,1 рубля, а в Українській РСР — 173,9 рубля. У промисловості середній показник сягав 201 рубля, натомість у торгівлі, громадському харчуванні, медицині та освіті — приблизно 130 рублів.
Попри формальні можливості, отримувачів пенсій на рівні 120 рублів і вище було небагато. На 1987 рік лише 28,4% міських пенсіонерів за віком одержували максимальну або близьку до неї суму. У 41,5% виплати не досягали і 80 рублів. Середня пенсія за віком для робітників і службовців наприкінці 1985 року становила 87,2 рубля.
Що коштували продукти та як пенсіонери витрачали гроші на їжу
Державні ціни на основні продукти в СРСР упродовж десятиліть майже не змінювалися. У середині 1980-х років кілограм хліба в середньому коштував 27 копійок, цукру — 86 копійок, десяток яєць — близько 1 рубля (у держторгівлі Києва у 1982 році — 80 копійок), кілограм яловичини — близько 1,90 рубля.
За підсумками обстеження сімейних бюджетів в Українській РСР у 1979 році, пенсіонери в середньому витрачали на харчування 42–43 рублі на місяць на одну особу. За міських пенсій у межах 70–87 рублів таких витрат було досить, щоб забезпечити базовий набір продуктів.
Проте наявність грошей не гарантувала наявності товарів. Із середини 1970-х у багатьох регіонах відчувалися перебої з м’ясом. У 1982 році в Українській РСР навіть у великих містах вершкове масло продавали лише 1–2 години на день і відпускали по 200–300 грамів в одні руки. М’ясо й варені ковбаси продавали у визначені години, а в невеликі міста й селища вони часто практично не потрапляли. Часто людям доводилося їхати за покупками до Києва, де забезпечення товарами було кращим.
Коли вистояти чергу або домовитися «по знайомству» не виходило, залишався колгоспний ринок. Та там ціни були значно вищими. За умов, коли державна ціна на яловичину становила 1,90 рубля, а на свинину — 2 рублі, на ринках Києва за кілограм просили приблизно 4,50 і 5 рублів відповідно. Десяток домашніх яєць обходився приблизно в 1,25 рубля.
Житло, транспорт, одяг, ліки та можливість підробітку
Однією з головних переваг пенсійного бюджету були дуже низькі витрати на житло й проїзд. Квартплата не переглядалася з 1928 року. Разом з оплатою комунальних послуг у середньому це становило близько 3% доходу робітничої сім’ї — від кількох рублів до десяти рублів на місяць залежно від площі й кількості мешканців.
Тарифи на міський транспорт також роками залишалися незмінними: 3 копійки за поїздку в трамваї, 4 копійки — у тролейбусі та 5 копійок — у метро. Для людей старшого віку це істотно полегшувало щоденні витрати.
Натомість витрати на непродовольчі товари давалися складніше. За даними сімейних бюджетів, найбільша частка витрат поза харчуванням припадала на одяг і медикаменти. Хоча прийом у поліклініках та лікарнях був безкоштовним, більшість ліків в аптеках доводилося оплачувати самим. Лише восени 1985 року для одержувачів мінімальних пенсій ввели 50-відсоткову знижку на рецептурні препарати.
Побутова техніка була великою покупкою, що вимагала тривалих заощаджень чи допомоги дітей. У 1985 році середня ціна чорно-білого телевізора становила близько 229 рублів — майже три середні міські пенсії. Холодильник коштував у середньому 288 рублів, а кольоровий телевізор — 644 рублі.
Якісний одяг і взуття намагалися носити довго. Взимку чимало людей старшого віку обирали недорогі, але теплі повстяні чи суконні черевики на гумовій підошві, які в народі жартома називали «прощавай, молодість» — молодші намагалися їх не носити. Середня пара взуття в магазині коштувала близько 16 рублів.
Щоб підтримати себе або допомогти дорослим дітям, багато пенсіонерів продовжували працювати. Проте для поєднання роботи й пенсії діяли суворі умови. З 1980 року людина на пенсії мала обирати: або відмовлятися від пенсії на період працевлаштування й натомість отримувати надбавку в майбутньому (по 10 рублів за кожен рік роботи, але не більше 40 рублів загалом, при цьому сумарна пенсія не могла перевищувати 150 рублів), або поєднувати заробіток із пенсією в межах спеціальних лімітів.
Для робітників і спеціалістів із певного переліку професій дозволяли отримувати 50%, 75% або 100% пенсії, якщо разом із зарплатою сукупний дохід не перевищував 300 рублів на місяць. Для інших службовців поєднувати пенсію й зарплату дозволяли, лише якщо їхня сума не була вищою за 150 рублів.
Особливо важко було самотнім літнім людям з мінімальними виплатами або тим, хто взагалі не набрав необхідного стажу. Для таких громадян щомісячну допомогу підвищили до 30 рублів лише наприкінці 1985 року.
Чому в селі пенсія була нижчою, а сімейний дохід часто більшим
Найразючіша нерівність пролягала між містом і селом, точніше — між працівниками державних підприємств і колгоспниками. Працівники радгоспів, тобто державних сільськогосподарських господарств, формально прирівнювалися до робітників і службовців і виходили на пенсію за загальними правилами. Через це багато селян прагнули перейти саме до радгоспу.
Члени колгоспів довгий час взагалі не мали державних пенсій і могли розраховувати лише на допомогу внутрішніх кас взаємодопомоги в самих господарствах. Єдину для колгоспників державну пенсійну систему ввели лише з 1 січня 1965 року.
Спочатку умови для сільських мешканців були значно суворішими, ніж для городян. Чоловіки-колгоспники могли оформити пенсію з 65 років, жінки — з 60 років. Лише у 1968 році пенсійний вік для них зрівняли з робітниками та службовцями — 60 і 55 років відповідно.
До того ж закон 1964 року, посилаючись на «зв’язок із сільським господарством», зменшив максимальну можливу пенсію для колгоспників на 15% порівняно з міською. Гранична сума становила 102 рублі замість 120. Та на практиці ці цифри майже не мали значення: заробітки в колгоспах були настільки низькими, що більшість до такого максимуму навіть не наближалася.
У 1965 році мінімальна пенсія члена колгоспу дорівнювала лише 12 рублям на місяць. У 1966 році в Українській РСР понад два мільйони пенсіонерів-колгоспників отримували в середньому 12,4 рубля. Надалі мінімальну планку поступово підвищували: до 20 рублів у 1971 році, до 28 рублів у 1978-му та до 40 рублів наприкінці 1985 року.
У 1971 році правила розрахунку пенсій для колгоспників формально зрівняли з міськими, але фактичний рівень залишався низьким. Станом на 1985 рік середня пенсія за віком у колгоспах становила 47,2 рубля, а 92,8% сільських пенсіонерів отримували менше 80 рублів.
Водночас офіційна статистика пенсій не відображала повної картини. Обстеження 410 сімей пенсіонерів в Українській РСР у 1979 році виявило цікавий результат: колишні колгоспники мали в середньому лише 33,8 рубля пенсії на місяць, тоді як колишні робітники й службовці отримували 71 рубль. Проте річний сукупний дохід сільської пенсійної сім’ї був вищим — 1281 рубль проти 1066 рублів у міських пенсіонерів.
Ключ до цього парадоксу — особисте підсобне господарство. У магазинах сільські пенсіонери купували головно хліб, цукор, невелику кількість м’яса чи ковбаси, а решту отримували зі свого двору й городу. Присадибна ділянка забезпечувала їх 98% яєць, 97% картоплі, 93% фруктів, 90% овочів, 75% м’яса та 65% молока.
Зайві продукти селяни-пенсіонери везли на міські ринки та продавали за високими ринковими цінами. Це давало змогу не тільки відкладати гроші, а й регулярно допомагати міським дітям і онукам.
Однак подібний рівень доходу в селі мав свою зворотну сторону. Вихід на пенсію не означав завершення важкої фізичної праці. Щоденні турботи про город, заготівлю корму й догляд за худобою вимагали сил у будь-якому віці, часто попри хвороби й слабке здоров’я.
Кому вдавалося жити відносно спокійно
Пенсіонер у місті, який отримував 100–132 рублі, мешкав у впорядкованій квартирі (особливо якщо жив не сам, а разом із чоловіком чи дружиною) й не мав потреби в дорогих дефіцитних ліках, міг почуватися матеріально захищеним. Стабільні ціни на основні продукти та низькі комунальні платежі давали можливість обходитись без боргів і навіть щось заощаджувати.
Зовсім іншою була ситуація в літніх людей із пенсією на рівні 50–60 рублів, самотніх міських мешканців і колишніх колгоспниць, яким вік і стан здоров’я вже не дозволяли тримати худобу й обробляти землю. Для них щоденне життя часто означало економію на всьому та постійне напруження бюджету, навіть за формально «дешевих» цін і комуналки.
