Для моряків епохи вітрил живі черепахи були майже ідеальними «консервами»: вони місяцями зберігалися на борту без їжі та води й давали команді свіже м’ясо під час багаторічних рейсів, коли холодильників ще не існувало.
Звичайні запаси швидко псувалися. М’ясо в бочках тримали лише в солі, і за роки в розсолі солонина ставала такою твердою, що з неї вирізали скриньки. Сухарі в спеку заповзали личинками, тому їх намагалися їсти в темряві, щоб не бачити, що потрапляє до рота. Вода в бочках за кілька тижнів перетворювалася на густу слизьку рідину. На цьому тлі будь-яке свіже м’ясо було розкішшю, а черепахи — найзручнішим варіантом.
Черепахи як «живі консерви» на китобійних суднах
У XIX столітті американські китобої, заходячи на Галапагоські острови, насамперед шукали не китів, а гігантських сухопутних черепах. Їх не поїли й майже не годували: тварин просто складали на палубі під ногами або спускали в трюм.
Суднові журнали показують, скільки часу черепахи могли так виживати. На вітрильнику «Екватор» у 1846 році записали, що останню черепаху зарізали більш ніж через чотири місяці після того, як її взяли на острові разом із ще приблизно півтора сотнею інших. Капітани згадували й про пів року, і про понад рік життя черепах на борту.
Є й більш вражаючий випадок: на одному китобійному судні черепаха зникла невдовзі після відплиття від Галапагосів. Коли корабель повернувся додому через два роки, її знайшли живою серед бочок у нижньому трюмі. Витримувати такі перерви без води черепасі допомагав внутрішній запас: напившись біля джерела, вона довго зберігала воду в тілі.
Втім, життя на борту було для цих тварин далеким від комфортного. Юнга одного китобійного судна згадував, що черепах тримали без їжі та води по сім місяців, і називав це дуже жорстоким. Вони повзали палубою, намагаючись скуштувати все, що траплялося, іноді отримували банани чи картопляні лушпайки, але частіше повільно голодували.
Чому кожен матрос ніс свою черепаху на спині
Дорослий самець великої галапагоської черепахи може важити близько 300 кг, а рекордні особини — понад 400 кг. Такі гіганти для китобоїв були незручними. Найбільше цінували черепах вагою приблизно 23–34 кг — їх можна було переносити одному матросу.
Моряки робили лямки з парусини й «спускали на спині» черепах із гір до шлюпок: кожен ніс свою, закріпивши панцир за плечима. Найзручнішими виявлялися самки — вони менші за самців і до того ж самі спускалися в низини відкладати яйця, де їх і знаходили мисливці.
Коли 1812 року на американський військовий корабель завантажили черепах загальною вагою близько чотирнадцяти тонн, серед них виявилося лише три самці — решта були самками. Ловити тварин доводилося не на пляжі, а в глибині островів: мисливці йшли пішки по застиглій лаві на кілька кілометрів від берега.
Великих черепах несли вдвох на жердині або веслі, волоком тягли тільки по рівному й недалеко, а зовсім непідйомних забивали на місці, забираючи лише м’ясо. У журналах зазначали, що мисливці поверталися «геть вибившись із сил».
Скільки черепах забирали з островів
Американський зоолог Чарльз Таунсенд у 1925 році проаналізував суднові журнали китобоїв і підрахував, що за 37 років вони вивезли понад 13 тисяч галапагоських черепах — у середньому близько 70 за одну стоянку. Деякі судна ставали рекордсменами, забираючи понад 300 тварин за раз. І це лише за документами, які збереглися.
Сучасні оцінки говорять про приблизно 200 тисяч черепах, вивезених із Галапагосів до XX століття. Такий запас був потрібен, бо китобійні рейси тривали по два-три роки. Черепах забивали поступово — стільки, скільки потрібно було на день. За спогадами одного китобоя, сотню тварин команда з’їла лише за пів року.
Що готували з черепах на кораблі
З черепашачого м’яса готували рагу та супи. Кок увечері відварював м’ясо, щоб зранку нагодувати команду. Найціннішим шматком моряки вважали печінку. З однієї черепахи отримували до пів відра жиру, який додавали в тісто замість масла.
Смак такого м’яса оцінювали по-різному. Англійський мореплавець і колишній пірат Вільям Дампір наприкінці XVII століття писав, що галапагоські черепахи настільки жирні й солодкі, що «жодна курочка не смачніша». Натомість Чарльз Дарвін, який кілька днів харчувався на Галапагосах майже самими черепахами, смачними визнав лише нижній панцир, запечений разом із м’ясом, і суп із молодих тварин, а решту м’яса назвав посередньою.
Морські зелені черепахи: ще одне джерело м’яса
У теплих морях моряки полювали й на морських зелених черепах. Їх ловили на піску, коли ті виповзали на берег, і перевертали на спину, щоб тварини не могли втекти. Велика зелена черепаха важила 90–135 кг, і навіть удвох перевернути її було непросто.
М’ясо зеленої черепахи вважали найсмачнішим серед морських видів. Наприкінці 1741 року ескадра британського мореплавця Джорджа Енсона взяла на одному з островів у Панамській затоці зелених черепах вагою близько 90 кг кожна. Цього запасу вистачило, щоб майже місяць годувати команду свіжим м’ясом.
Втім, біля Галапагосів китобої морських черепах майже не брали: сухопутні, за їхніми словами, були значно кращими для столу.
Черепахи на борту «Ессекса», який потопив кит
Одне з найвідоміших китобійних суден того часу — «Ессекс», історія якого надихнула Германа Мелвілла на роман «Мобі Дік». У жовтні 1820 року команда взяла на Галапагосах 360 черепах. Менш ніж за місяць, 20 листопада, корабель протаранив і потопив кашалот.
Моряки встигли перенести в три шлюпки сухарі, воду та приблизно пів дюжини живих черепах. У човні старшого помічника Оуена Чейза було дві. Першу зарізали після десяти днів, коли харчувалися самими сухарями, останню — ще через одинадцять. Тих, хто вижив, урятували лише через три місяці після загибелі судна.
Як полювання на черепах змінило острови
На острові Родригес в Індійському океані один із перших поселенців описував стада по дві-три тисячі черепах і стверджував, що по їхніх панцирах можна пройти понад сто кроків, не торкаючись землі. Протягом років звідти масово вивозили тварин на кораблі, і близько 1800 року обидва види черепах, які жили тільки на Родригесі, зникли.
На Галапагосах у XVI столітті налічували понад 250 тисяч гігантських черепах. До 1970-х років їх залишилося близько 15 тисяч. Окрім прямого полювання, на них згубно вплинули завезені людьми свині, собаки, коти та щури, які поїдали яйця й молодих черепах, а кози знищували рослинність.
На острові Пінта у 1971 році знайшли останнього самця й назвали його Самотнім Джорджем. Після його смерті у 2012 році черепахи цього острова зникли остаточно.
Спроби зберегти види і перші успіхи
З 1959 року майже вся суша Галапагоських островів стала національним парком. На острові Еспаньйола зібрали останніх 15 черепах, і в розпліднику від них отримали понад 1200 нащадків — приклад того, як невелика група тварин може стати основою для відновлення популяції.
Є позитивні новини й для морських видів. Зелену морську черепаху в жовтні 2025 року Міжнародний союз охорони природи перестав вважати видом під загрозою зникнення: на пляжах знову побільшало кладок, що свідчить про поступове відновлення чисельності.
