Борщівник Сосновського сьогодні асоціюється з небезпечними опіками та суцільними заростями вздовж доріг і річок. Але колись цю рослину спеціально завозили й сіяли на колгоспних полях як перспективний корм для худоби. Історія борщівника — приклад того, як корисна на перший погляд культура може перетворитися на агресивний бур’ян.
Звідки походить борщівник Сосновського
Природний ареал борщівника Сосновського — гірські ліси та луки Кавказу, а також північний схід Туреччини. Саме звідти його почали завозити до СРСР як нову кормову культуру.
У 1947 році борщівник уперше висіяли на північному заході Радянського Союзу для годівлі великої рогатої худоби. Серед кількох видів борщівника обрали саме цей, бо він давав найбільший урожай зеленої маси — орієнтовно 50–100 тонн з гектара.
Рослина вражає розмірами: стебла вищі за людину, листки можуть сягати понад метра завдовжки, а біла суцвіття-парасолька іноді перевищує 40 сантиметрів у діаметрі. Такі зарості легко помітити на півночі та заході України — вздовж узбіч, на покинутих городах, фермах і берегах річок.
Чому його сіяли в колгоспах
Борщівник Сосновського розглядали як вигідну кормову культуру насамперед через врожайність і витривалість. Він добре переносив холод: коріння зимувало під снігом навіть за сильних морозів, а молоді пагони витримували весняні заморозки до ?7 °C.
Основне призначення рослини — силос, тобто заквашений на зиму корм. Для якісного силосу потрібен цукор у зеленій масі, і в борщівнику його було більше, ніж у багатьох інших силосних травах. Тому його змішували з соломою та стеблами кукурудзи, які самі по собі квасяться гірше.
Ще одна перевага — це багаторічна культура, тож поле не потрібно було пересівати щороку. Уже тоді знали, що сік борщівника пекучий, тому на півночі намагалися виводити сорти з меншим вмістом таких речовин, використовуючи насіння з Кавказу.
В Україну борщівник потрапив у 1949 році, коли його висіяли в ботанічному саду Академії наук у Києві. З 1962 року рослину вивчали як новий корм і медонос на дослідних станціях Київщини. У 1960–1970-х роках її вже вирощували колгоспи та радгоспи західних областей.
Подібні експерименти відбувалися і в сусідніх країнах. З 1940-х років борщівник Сосновського вирощували в Латвії, Литві, Естонії, Білорусі та Східній Німеччині. У Польщі його вперше посіяли в 1958 році, а в 1970–1980-х роках рослину масово висівали в державних господарствах по всій країні.
Чому від борщівника відмовилися
Згодом виявилося, що в борщівника є суттєві недоліки. Рослина має характерний запах анісу, який переходив у молоко та м’ясо тварин, що її поїдали. Таке молоко було непридатним і для пиття, і для переробки на молочні продукти.
Проблеми виникали і з безпекою. Сік борщівника сам по собі не обпалює шкіру, але при подальшій дії сонячного світла на місці контакту з’являються опіки. Страждали і люди, і худоба. До того ж тварини неохоче їли цю рослину саме через пекучий сік.
У Латвії борщівник Сосновського офіційно визнали небезпечним бур’яном у 1986 році, в Естонії — у 1987-му. В Україні досліди з ним поступово згорнули, а поля з борщівником часто просто залишали без догляду, не знищуючи рослини.
Як борщівник утік із полів
Одна рослина борщівника Сосновського здатна утворити 15–20 тисяч насінин, а в сприятливі роки — до 100 тисяч. Більшість із них падає неподалік від материнської рослини, у радіусі кількох метрів, тому зарості виходять дуже густими, і ґрунту під ними майже не видно.
За роки вирощування в ґрунті колишніх полів накопичилися величезні запаси насіння. Поки посіви регулярно косили, борщівник майже не виходив за межі ділянок. Але з кінця 1980-х, а особливо після розпаду колгоспів і радгоспів, багато земель перестали обробляти, і рослина почала самостійно захоплювати ці території.
Далі насіння розносили вода та люди. Воно може триматися на поверхні води до трьох діб, тож річки переносять його на кілометри, формуючи довгі смуги заростей уздовж низьких берегів. Узимку вітер так само жене насіння по сніговому насту на великі відстані.
Насіння прилипає до шин автомобілів і сільськогосподарської техніки, потрапляє разом із привезеним ґрунтом. Сухі парасольки іноді зрізають для декоративних букетів, і так борщівник з’являється в нових місцях. Звідси й характерні смуги рослин уздовж доріг.
Для поширення достатньо навіть однієї рослини. Хоча квіти зазвичай запилюють комахи, борщівник здатен до самозапилення, тому поодинокий екземпляр біля узбіччя теж дає насіння, з якого згодом виростають нові зарості.
Нині в Україні відомо понад 400 локацій, де росте борщівник Сосновського. Найбільше його на Поліссі та в західній і північній частині лісостепу — зокрема у верхів’ях Дністра, на півдні Житомирщини та навколо Києва. У степовій зоні рослина майже не приживається через надто сухий клімат, тоді як вологість і густа річкова мережа півночі та заходу сприяють її поширенню.
Європейські велетні: борщівник Сосновського та Мантегацці
У Польщі, країнах Балтії та Білорусі поширений той самий борщівник Сосновського, і тамтешні зарості також займають великі площі. Наприклад, у Латвії у 2013 році під цією рослиною було понад 10 тисяч гектарів.
У більшості країн Західної та Північної Європи історія інша: там поширився інший вид — борщівник Мантегацці із західного Кавказу, ще вищий, до 5 метрів. Його завезли як декоративну «садову дивовижу».
У 1817 році насіння борщівника Мантегацці вже було в каталозі Королівського ботанічного саду К’ю в Лондоні, а в 1828-му перші здичавілі зарості виявили в англійському графстві Кембриджшир. Упродовж майже всього XIX століття насіння цієї рослини активно розповсюджували ботанічні сади та парки при маєтках.
В Україні борщівник Мантегацці теж є. У 1927 році його висадили в Осмолодському лісництві на Івано-Франківщині, а в 1962 році в долині Лімниці він здичавів. Однак місць із цим видом у нас приблизно вчетверо менше, ніж із борщівником Сосновського.
У країнах Євросоюзу обидва види нині заборонено продавати та вирощувати. Борщівник Сосновського внесли до переліку небезпечних чужорідних видів у 2016 році, борщівник Мантегацці — у 2017-му.
Чому просте косіння не рятує від борщівника
Борщівник Сосновського — монокарпічна рослина: він цвіте лише один раз у житті. Зазвичай це відбувається на другий–п’ятий рік, після достигання насіння рослина гине.
Якщо ж не давати їй зацвісти, наприклад регулярно скошувати, борщівник відкладає цвітіння і продовжує жити. На полях, де його вирощували на силос і систематично косили, окрема рослина могла існувати до шести років.
Після скошування стебло швидко відростає від основи. Щоб виснажити корінь, косити доводиться кілька разів за сезон і так протягом кількох років поспіль. При цьому насіння в зрізаній парасольці, якщо воно вже почало достигати, здатне дозріти просто на землі.
Запас насіння в ґрунті теж дуже живучий. Більшість проростає вже наступної весни, але окремі насінини можуть залишатися життєздатними до семи років. Тому навіть після знищення заростей за ділянкою потрібно стежити ще кілька сезонів, доки насіннєвий «банк» у ґрунті повністю не вичерпається.
