Історія хлопчика з французького краю Аверон стала однією з небагатьох документально описаних історій про дитину, що виросла без людей. Саме з неї згодом виросла відома багатьом батькам гра — дерев’яні рамки-вкладиші з фігурами, які діти виймають і вставляють назад.
На відміну від численних легенд про «диких дітей», цей випадок ретельно описав лікар, який п’ять років намагався навчити хлопчика жити серед людей. Його звіти читають і сьогодні, а одна з ігор, створених для занять із хлопчиком, досі використовується в дитячих садках.
Як хлопчик з’явився серед людей
Дитину, яка жила в лісах на півдні Франції, люди помічали ще 1797 року. У 1799-му мисливці зловили його, але хлопчик утік від місцевої вдови, що взяла його до себе, вже за тиждень.
У січні 1800 року він сам вийшов до людей і зайшов у дім фарбаря в селі Сен-Сернен. На вигляд йому було приблизно 11–12 років. Потім були притулки, з яких він не раз намагався втекти. Хлопчик не говорив і здавався глухим.
Улітку 1800 року його відправили до Парижа, в Інститут глухонімих. Саме там почалася історія його навчання.
Перші описи та дивні особливості
Першим детально описав хлопчика абат Боннатерр, учений-природознавець із міста Родез. Він зафіксував, що зріст дитини становив 136 сантиметрів, а шкіра була напрочуд білою й тонкою, що вразило дослідника.
Поперек горла в хлопця проходив рівний рубець завдовжки 41 міліметр, схожий на слід від леза. Пізніше в Парижі лікар, який узявся його навчати, нарахував ще 23 шрами на тілі — вони нагадували укуси тварин і подряпини. Дивлячись на рубець на шиї, лікар припускав, що дитину колись намагалися вбити й покинули в лісі.
У лісі хлопчик харчувався жолудями та корінням, а картоплю й ріпу забирав на полях і городах селян. Розпалювати вогонь він не вмів, але підходив до хат, щоб зігрітися. Коли в селі йому дали багато картоплі, він зрадів, кинув бульби просто у вогонь, а вже за хвилину витягнув їх голими руками й з’їв гарячими.
У перші місяці в Парижі його шкіра майже не реагувала на жар і холод. Він спокійно брав пальцями жарини, що викочувалися з вогнища, і клав їх назад, а картоплю діставав просто з окропу. Одяг переносив дуже важко.
Першої зими в Парижі хлопчик одного ранку побачив за вікном сніг, вибіг напівоголений у сад, радісно качався в снігу й жменями їв його. Слух у нього теж працював незвично: коли поруч двічі вистрілили з пістолета, він лише трохи здригнувся від першого пострілу, а на другий навіть не повернув голови. Зате на хрускіт горіха реагував завжди й одразу обертався.
«Добрий дикун» чи тяжкохвора дитина
Франція того часу жила ідеями Просвітництва. Філософ Жан-Жак Руссо стверджував, що все виходить добрим із рук Творця, а псується вже в людському суспільстві. Звідси виникала думка: дитина, яка виросла далеко від людей, має бути доброю й щасливою.
Інші мислителі вважали, що без виховання людина залишається майже як звір. Хлопчик з Аверона став живим випробуванням для цієї суперечки.
У Парижі його оглянув відомий лікар Філіпп Пінель. Він вирішив, що хлопчик не відрізняється від дітей з «ідіотизмом» — так тоді називали тяжке слабоумство, яке вважали невиліковним. Відповідно, навчати таку дитину, на його думку, було марно. Водночас сам Пінель застерігав, що може помилятися.
Із цим висновком не погодився 26-річний Жан Ітар, який щойно почав працювати лікарем в Інституті глухонімих (офіційний диплом він отримав лише через два роки). Директор інституту, абат Сікар, доручив йому хлопчика. Ітар був переконаний, що справа не в невиліковній хворобі, а в багаторічній самотності, і вирішив це довести.
Як хлопчик отримав ім’я та перше слово
Спочатку дитина не реагувала ні на які звертання. Одного разу на кухні Ітар помітив, що хлопчик різко повертає голову, коли хтось поруч вигукує «О!». На інші голосні звуки він не відгукувався.
Тоді лікар підібрав йому ім’я з наголошеним «о» наприкінці — Вікто?р. На це ім’я хлопчик згодом почав озиватися. З того самого звуку Ітар вирішив почати й навчання мовлення.
Французьке слово «eau» (вода) звучить як те саме «о». Коли Віктор дуже хотів пити, лікар тримав перед ним глек і повторював це слово. Хлопчик тягнувся до води, жестикулював, але не міг вимовити жодного звуку.
Тоді Ітар спробував інше слово — «lait» (молоко). На четвертий день Віктор його вимовив. Однак лікареві було потрібне слово-прохання, а вийшов радше вигук радості: хлопчик сказав «lait» уже тоді, коли молоко йому налили, а не щоб попросити.
Чого вдалося навчити Віктора
За Віктором доглядала мадам Герен, гувернантка, якій інститут доручив хлопчика. Від неї він перейняв вигук «О Боже!» і вигукував його, коли радів.
За кілька місяців Віктор почав відчувати холод, сам одягався вранці, а до обіду самостійно накривав на стіл. Лікар будував навчання на тому, що хлопчик уже любив і вмів.
Віктор дуже цінував порядок: хотів, щоб кожна річ висіла на своєму цвяху й лежала на своєму місці. Ітар використав це. Він прикріпив на дошку червоне коло, синій трикутник і чорний квадрат, а такі самі фігури з картону повісив на цвяхи поверх них. Потім знімав фігури й давав їх Віктору, а той повертав кожну на її місце.
Поступово від фігур перейшли до літер. Говорити повноцінно хлопчик так і не навчився, але з часом почав писати з пам’яті знайомі слова й таким чином просити те, що йому потрібно.
Ці заняття не зникли без сліду. Учень Ітара Едуард Сеген продовжив його роботу. На початку XX століття італійська лікарка Марія Монтессорі переписала від руки книжки Ітара й Сегена, щоб уважно вчитатися в кожне слово. Вона сама пов’язувала ідею дерев’яних рамок-вкладишів із фігурами, які дитина виймає й вставляє назад, саме з вправами, які Ітар придумав для Віктора.
До людей хлопчик прив’язався. Одного разу він загубився на вулиці, а коли знову побачив мадам Герен, довго плакав. Коли чоловік мадам Герен захворів і його лікували не вдома, Віктор за звичкою щодня ставив на стіл і його прибор.
У день смерті чоловіка мадам Герен хлопчик знову поставив його прибор. Побачивши, як вона горює, Віктор зрозумів, що саме це її засмучує, сам прибрав прибор до шафи й більше ніколи не виставляв його на стіл.
Чого так і не вдалося досягти
Головної мети Ітар не досяг. Віктор засвоїв кілька слів і складів, але ніколи не будував речень. Через п’ять років лікар визнав, що припиняє спроби навчити його говорити.
Коли хлопчик подорослішав, його витівки почали заважати іншим учням інституту. Тоді Віктора поселили окремо разом із мадам Герен. За догляд за ним їй призначили 150 франків на рік, і вона залишалася з ним до кінця його життя.
Віктор помер у Парижі в лютому 1828 року, йому було близько сорока років. У 1970 році французький режисер Франсуа Трюффо зняв про нього фільм «Дика дитина» і сам зіграв у ньому доктора Ітара.
Чи був він «особливим» від народження
Однозначної відповіді на це запитання немає й досі. Ітар вважав, що горло хлопчика було здоровим, а рубець зачепив лише шкіру. На його думку, у лісі Віктор просто жодного разу не тренував голос.
Лікар нагадував, що дитині в родині потрібно щонайменше півтора року, щоб вимовити перші слова, тоді як від хлопчика з лісу чекали мовлення вже за трохи більше ніж рік навчання. Невдачу з мовленням він пояснював також віком: здатність наслідувати, без якої неможливо навчитися говорити, дуже сильна в перші роки життя, а з віком і в умовах самотності швидко слабшає.
Через півтора століття вчені назвали цей час «критичним періодом». Пізніше деякі дослідники, зокрема британська психологиня Ута Фріт, бачили у Віктора риси аутизму. У такому разі виходило б, що він був «особливим» від народження. Однак перевірити це вже неможливо.
