На вітрильних військових кораблях чиста, світла палуба була не лише ознакою порядку, а й питанням здоров’я екіпажу та репутації судна. Щоранку матроси виходили на прибирання ще до світанку й працювали доти, доки дошки не ставали майже білими.
Як проходило ранкове прибирання палуби
Вахту підіймали на палубу ще до п’ятої ранку. До сніданку, який зазвичай був близько восьмої, дерев’яні дошки мали посвітлішати — не заблищати, а саме стати білими, «як сніг», як казали самі моряки.
Перед роботою матроси знімали взуття й панчохи, закочували штани вище колін і працювали босоніж. Спочатку палубу рясно поливали морською водою з помпи та відер, а потім двоє людей розсипали по мокрих дошках пісок.
Далі решта ставала навколішки з каменями в руках і терла дошки, поки ті не світлішали. Пісок і камінь не полірували дерево, а знімали тонкий верхній шар разом із брудом, завдяки чому палуба набувала світлого кольору. Після цього пісок змивали за борт і витирали поверхню швабрами насухо.
Навколішки доводилося стояти годину-дві, іноді навіть у морозну погоду в Ла-Манші. Багато матросів згодом згадували про болючі коліна. Працювали натщесерце — до прибирання снідати не дозволяли.
«Святий камінь», «біблії» та «молитовники»
Камінь, яким терли палубу, англійською називали holystone — «святий камінь». Це був м’який, крихкий пісковик. На відкритих ділянках користувалися великими важкими брилами: у них вставляли кільця, протягували мотузки, і кілька матросів тягали камінь туди-сюди по мокрому піску.
У місцях, куди великий камінь не проходив, працювали ручними. Більші з них моряки жартома називали «бібліями», а найменші, якими чистили щілини й кути під гарматами, — «молитовниками». З такими каменями матроси стояли навколішки, наче під час молитви.
Походження назви holystone точно невідоме. У морському словнику 1867 року згадано три пояснення: каменем начебто чистили палубу перед неділею; для роботи нібито використовували уламки надгробків із церковних цвинтарів; або ж назва пов’язана з тим, що матроси стояли навколішки, як у храмі.
Є й ще одна версія: камінь пористий, із численними дірочками, а слово «дірявий» (holey) англійською звучить так само, як «святий» (holy), тож назва могла виникнути як гра слів.
Чистота як запорука здоров’я і «обличчя» корабля
У XVIII столітті на великих кораблях жили сотні людей, і флотські лікарі наполягали: житлові палуби мають бути чистими й сухими. У статуті британського флоту початку XIX століття прямо зазначалося, що капітан зобов’язаний дбати про чистоту, сухість і свіже повітря на судні.
Верхні палуби мили щоранку. З нижніми, де в гамаках спали матроси, було складніше. Статут дозволяв мити їх водою лише за умови, що дошки можна добре просушити. Тому в гарну погоду відкривали гарматні порти — вікна в бортах для гармат — і просушували палубу жаром у залізних жаровнях.
Коли погода не дозволяла, нижні палуби натирали сухим піском і каменем, а потім ретельно замітали. Біла, світла палуба вважалася ще й візитівкою корабля: за нею судили про дисципліну й порядок на борту.
Коли завзяття з чистотою зайшло надто далеко
У 1796 році адмірал Джон Джервіс, майбутній граф Сент-Вінсент, рекомендував капітанам улітку натирати палуби не лише вранці, а й увечері. На великому лінійному кораблі це могло забирати до чотирьох годин щодня.
Того ж року команда невеликого 24-гарматного корабля «Еврідіка» подала скаргу до Адміралтейства. Матроси писали, що їх змушують терти палубу з четвертої до восьмої ранку, а тих, хто намагався перепочити, жорстоко били. Вони нарікали не стільки на сам звичай прибирання, скільки на двох надто суворих офіцерів і просили усунути їх із корабля.
Флотські лікарі виступали проти миття палуб водою в холодну пору. У 1801 році адмірал Кейт скасував наказ мити палуби за будь-якої погоди, заявивши, що це шкодить здоров’ю екіпажів. У його флоті палуби почали натирати каменем раз на один-два тижні, а в інші дні обмежувалися підмітанням.
Сам Джервіс, коли командував флотом у Ла-Манші, на нижніх палубах також відмовився від води й перейшов на сухий пісок і камінь.
На американських військових кораблях воду використовували довше. Письменник Герман Мелвілл, який служив матросом на фрегаті у 1840-х роках, обурювався тим, як офіцери люблять бачити корабель «чистеньким». За його спогадами, три палуби фрегата щоранку заливали водою, навіть у мороз, і в похмуру погоду житлова палуба, де спали матроси, так і не встигала висихати.
Прибирання як спосіб зайняти команду
У звичаю щоденного натирання палуби був і ще один бік — дисциплінарний. Американець Річард Дана, який у 1830-х роках ходив простим матросом на торговому судні, описував, що, окрім ночі й неділі, кожен на палубі мав бути чимось зайнятий.
Коли корабель був повністю готовий до виходу в море, деякі офіцери вигадували додаткові завдання: наприклад, змушували матросів відбивати іржу з якірного ланцюга. Серед моряків навіть побутував жарт, перероблений із біблійної заповіді про шість робочих днів і сьомий день відпочинку. Дана записав його як «філадельфійський катехізис»: шість днів працюй і роби все, що можеш, а на сьомий — драй палубу й скобли якірний канат.
У військовому флоті США натирання палуби могли призначити й як покарання за провину. У XX столітті чимало моряків уже вважали, що камінь потрібен насамперед для того, щоб ніхто не сидів без діла.
Чому від «святого каменя» почали відмовлятися
Дерев’яні палуби використовували й після епохи вітрил. Навіть на сталевих лінкорах зверху укладали настил із тику — міцного тропічного дерева. Такий шар захищав від іскор, коли металеві предмети билися об метал під час перенесення пороху, і не давав палубі надмірно розжарюватися на сонці.
Однак кожне натирання піском і каменем знімало з дощок частину деревини. У 1931 році міністр флоту США Чарльз Адамс заявив, що палуби стираються надто швидко, і коштів на їхній ремонт і заміну не вистачає. Тикова палуба нових крейсерів мала товщину лише близько п’яти сантиметрів, а заміна настилу на одному крейсері обходилася в 50 тисяч доларів.
Після цього камінь стали використовувати значно рідше, хоча звичка не зникла миттєво. Улітку 1949 року курсанти на лінкорі «Міссурі» перед заходом у британський Портсмут усе ще натирали тикову палубу цеглою з піском і морською водою.
На сучасних яхтах тикову палубу вже не радять терти жорстким абразивом з тієї ж причини, про яку говорили ще в 1931 році: камінь знімає волокна дерева, і дошки передчасно тоншають. Замість цього палубу споліскують прісною водою після виходу в море й час від часу миють м’яким засобом.
Так давня традиція щоденного натирання палуби каменем і піском, що поєднувала турботу про гігієну, дисципліну й зовнішній вигляд корабля, поступово відійшла в минуле, коли стало очевидно, наскільки дорого вона обходиться дереву й бюджету флоту.
