На початку ХХ століття у коробці зі старими ґудзиками можна знайти речі, які на вигляд нагадують кістку чи ріг, але насправді зроблені з молока. Це галаліт — рання пластмаса з молочного білка, з якої виготовляли ґудзики, гребінці, спиці, авторучки й навіть клавіші піаніно.
Зовні галаліт схожий на гладкий блискучий пластик, іноді з візерунками під бурштин або черепаховий панцир. Не дивно, що його часто плутають із кістяними чи роговими виробами, адже саме для заміни дорогої природної сировини його й створювали.
Назва матеріалу походить від грецьких слів і перекладається як «молочний камінь». Щоб отримати цей «камінь», товсті заготовки інколи тримали у хімічній ванні до пів року — поки покупці вже вибирали ґудзики до пальта, фабрика ще чекала, коли затвердіє наступна партія.
Від шкільної дошки до ґудзиків
Історія галаліту почалася наприкінці XIX століття. Ганноверський друкар Вільгельм Кріше шукав матеріал для білої шкільної дошки, яку можна було б мити. Він експериментував із казеїном — основним білком молока, намагаючись зробити водостійкими папір і картон.
До його роботи приєднався хімік Адольф Шпіттелер. У 1897 році вони отримали твердий матеріал, схожий на ріг. Для шкільних дощок він не підійшов, зате виявився зручним для невеликих предметів, які раніше вирізали з дорогої кістки, рогу чи черепахового панцира.
У 1900 році новий матеріал представили на Всесвітній виставці в Парижі. Порівняно з целулоїдом, іншим популярним раннім пластиком, галаліт мав важливу перевагу: він значно гірше займався і не був таким легкозаймистим. Після полірування поверхня блищала, а імітації слонової кістки, рогу чи панцира виглядали переконливо й стали доступнішими за ціною.
Як із молока отримували «камінь»
Казеїну в молоці приблизно 3%. Щоб отримати кілограм сухого білка, потрібно було близько 33–35 літрів знежиреного молока. Жир попередньо відокремлювали — для пластмаси він не був потрібен.
Початкові етапи виробництва нагадували сироваріння. У молоко додавали сичужний фермент — закваску, від якої воно зсідається під час виготовлення сиру. Тоді її отримували зі шлунків телят. Білок зсідався, його відділяли, промивали й сушили.
На фабрики пластмас надходили мішки з казеїновою крупкою. Її розмелювали, змішували з водою та барвниками, а потім пропускали через машину, що працювала подібно до м’ясорубки: масу продавлювали крізь отвір і отримували безперервний стрижень. Для пластин масу вкладали у форми й пресували.
Формалінова ванна і довге очікування
Після формування заготовки залишалися м’якими. Твердості їм надавала ванна з формаліном — водним розчином формальдегіду. У старих довідниках з пластмас цей етап порівнювали з дубленням шкіри.
Після такої обробки матеріал уже не розчинявся у воді й не плавився при нагріванні, тому переробити його повторно було неможливо. Тонкі листи тверднули за кілька днів, а товсті — місяцями. Історик пластмас Джон Морган описував пластини завтовшки 25 міліметрів, які лежали у ванні пів року й довше, причому взимку процес ішов ще повільніше.
Після ванни заготовки сушили. Якщо пластини коробилися, їх вирівнювали під пресом, і лише потім матеріал відправляли виробникам готових виробів.
Близько 1930 року технологію дещо прискорили: заготовки для ґудзиків почали вирубувати з пластин і нарізати зі стрижнів ще до занурення у формалін. Невеликі деталі просочувалися швидше, але загалом тривала обробка все одно залишалася необхідною.
Кольори, візерунки й поведінка в пранні
Для виробників ґудзиків галаліт був дуже зручним. Барвник додавали безпосередньо в масу, а з різнокольорових шматочків створювали плямисті чи мармурові візерунки.
У 1920-х роках одна британська фабрика рекламувала 285 кольорів галаліту, а за додаткову плату пропонувала виготовити відтінок на замовлення. Готові ґудзики також могли додатково фарбувати, щоб точніше підігнати колір до тканини. Оскільки казеїн, як і шерсть, є білком, фарба добре закріплювалася на поверхні.
Галалітові ґудзики витримували звичайне прання і навіть короткий дотик гарячої праски — те, чого багато інших ранніх пластмас не могли. Водночас у матеріалу були й слабкі місця. Якщо під час прання ґудзик сильно нагрівався, на ньому могла з’явитися сіточка дрібних тріщин. У майже киплячій воді за кілька хвилин він ставав гнучким.
Тривале замочування теж шкодило: галаліт вбирав вологу, набрякав, а під час висихання міг коробитися й тріскатися.
Війна, дефіцит і власні бренди
Під час Першої світової війни постачання німецького галаліту до Британії припинилося. У жовтні 1914 року в англійському містечку Страуд запустили виробництво власного казеїнового пластику під назвою Erinoid.
За спогадами Джона Моргана, виробники ґудзиків настільки чекали на новий матеріал, що зустрічали перші партії просто біля воріт фабрики.
Чому галаліт поступився іншим пластмасам
Головною проблемою галаліту був час. Заготовку потрібно було сформувати, витримати у формаліні, висушити, а потім ще вирізати, просвердлити, обточити й відполірувати. Обрізки не можна було просто розплавити й використати знову.
Інші пластмаси виявилися значно технологічнішими. Бакеліт — темний матеріал, з якого робили старі телефони й радіоприймачі, тверднув у гарячій формі за кілька хвилин. Згодом з’явилися пластмаси, які можна було просто розплавити, залити у форму, дочекатися охолодження й одразу отримати готову деталь.
Для масового виробництва мільйонів однакових виробів такий підхід був набагато зручнішим, тому галаліт поступово втрачав позиції.
Попри це, у Страуді його виготовляли приблизно до 1980 року. За словами Моргана, виробництво залишалося прибутковим, але власники очікували посилення вимог до роботи з небезпечними речовинами. Щоб відповідати новим нормам, довелося б дорого модернізувати відкриті ванни з формаліном і систему очищення стічних вод, а ринок уже скорочувався, тож такі інвестиції вважали невиправданими.
Чи існує галаліт сьогодні і як його впізнати
Повністю галаліт не зник. Його й нині в невеликих обсягах використовують для виготовлення ґудзиків, авторучок, фішок настільних ігор та окремих деталей музичних інструментів.
Визначити галаліт лише за зовнішнім виглядом складно. Навіть у музеях для цього проводять лабораторні аналізи. У лондонському Музеї Вікторії та Альберта старий гребінець довго вважали виробом з іншого раннього пластику, доки у 2023 році дослідження не підтвердило, що це саме казеїновий матеріал.
Тож якщо вдома трапився старий ґудзик, схожий на кістяний чи роговий, не виключено, що перед вами шматочок історії — виріб із молочного «каменю» галаліту.
