Під час хрестин, панахиди чи освячення дому люди часто питають у храмі: «Скільки це коштує?» — і чують або конкретну суму, або відповідь «скільки можете». Звідси й поширене запитання: чи має священник офіційну зарплату і хто саме її виплачує.
Держава парафіяльних священників не фінансує. В Україні церква відокремлена від держави, тож священнослужителя утримує його парафія — із того, що жертвують віряни. Через це один священник може жити цілком забезпечено, а інший — ледь покривати базові витрати.
Хто саме платить священнику
Парафія — це не тільки будівля храму, а й громада вірян зі своєю касою. Саме з цієї каси йдуть основні виплати священникові, а порядок визначення суми різниться залежно від конфесії.
У Православній церкві України розмір утримання настоятеля, тобто головного священника храму, визначає парафіяльна рада. До неї входять настоятель, церковний староста, його заступник і скарбник. Єдиного стандарту оплати немає, тому навіть у сусідніх селах розміри виплат можуть суттєво відрізнятися.
У греко-католиків щомісячну винагороду священнику встановлює єпископ, але виплата все одно йде з парафіяльної каси. Крім того, парафія зобов’язана забезпечити греко-католицького священника житлом і оплачувати комунальні послуги в цьому будинку.
У багатьох громадах священника офіційно оформлюють на роботу. У такому разі він має звичайну зарплату, з якої сплачуються податки та внески, а пенсійне забезпечення нараховується на загальних підставах.
Окремо від парафіяльного утримання священник може мати особистий дохід. У греко-католиків гроші, які людина дає особисто священнику за хрещення, вінчання чи похорон, належать йому, а пожертви «на храм» потрапляють до парафіяльної каси. У православних парафіях теж трапляється, що пожертвування отримує безпосередньо священник — наприклад, коли його особисто просять освятити автомобіль чи помолитися за конкретну людину.
Звідки беруться гроші в парафії і куди їх витрачають
Основне джерело надходжень — це пожертви вірян:
- кошти, які опускають у скриньку біля входу до храму;
- гроші за свічки, записки, інші потреби;
- пожертви за хрестини, вінчання, панахиди, освячення дому чи інших речей.
Із цієї ж каси парафія оплачує комунальні послуги храму — це часто найбільша частина витрат. Частину зібраних коштів громада передає до єпархії — церковного округу, який очолює єпископ і до якого входять усі парафії регіону. Такі внески йдуть на утримання єпархіальних структур.
Чому говорять про пожертвування, а не «плату»
У церковній традиції хрестини, вінчання, панахида, освячення дому чи машини називаються требами. За них не встановлюють «ціну», натомість говорять про пожертвування. У церкві пояснюють це тим, що благодать не продається, а вірянин робить добровільний внесок.
Крім того, закон не дозволяє релігійній організації примусово збирати гроші з вірян. Тому в одних парафіях озвучують рекомендовану суму — громада на неї орієнтується, плануючи утримання храму. В інших обмежуються фразою «скільки можете». Через це в двох храмах одного міста можуть назвати зовсім різні суми, а інколи не називають жодної.
У греко-католиків правила стосовно таких пожертвувань встановлює єпископ.
Що, якщо грошей немає
Якщо з фінансами складно, варто прямо сказати про це священнику. І православні, і греко-католицькі священнослужителі наголошують, що таїнство не оцінюється грошима: дитину охрестять і тоді, коли родина не має змоги пожертвувати стільки, скільки прийнято. Те, що людина може дати, і буде її внеском.
У римо-католиків принцип недопущення відмови через бідність прописаний у церковному кодексі: відсутність грошей не повинна ставати перешкодою для участі в таїнствах.
Чому сільському священнику часто важче, ніж міському
Рівень доходу священника насамперед залежить від кількості людей у парафії. У великій міській громаді зазвичай вистачає коштів і на належний стан храму, і на гідне утримання священника.
У невеликому селі парафіян може бути лише кілька десятків, але платити за світло, опалення та інші потреби храму все одно потрібно. Трапляється, що один священник обслуговує одразу дві-три парафії: багато часу йде на дорогу, а значну частину доходу забирає пальне.
Православний та греко-католицький священник може бути одруженим, тож на утримання громади живе і його родина. У бідних парафіях це особливо відчутно, тому священнослужителі нерідко мають додаткову роботу: займаються господарством, працюють таксистами, на будівництві, сторожами.
Парафіяни можуть підтримувати свого настоятеля не лише грошима. Часто приносять продукти, самі купують щось потрібне для храму, допомагають власною працею. Якщо ж громада зовсім бідна, фінансово підставити плече може єпархія.
