Колись на полях, зокрема й в Україні, спеціально вирощували не звичну дворову кульбабу, а особливу каучуконосну рослину кок-сагиз. Її корені були джерелом натурального каучуку, з якого робили гуму для шин, ременів, шлангів та інших виробів.
Чим кок-сагиз відрізняється від звичайної кульбаби
Коли ламаємо стебло звичайної кульбаби, бачимо білий сік — латекс. Проте в нашій «дворовій» кульбабі каучуку в цьому соку майже немає, тому для гуми вона непридатна.
Інакше влаштований кок-сагиз — дрібна гірська кульбаба, яку виявили в Центральній Азії. У 1931 році експедиція шукала каучуконосні рослини в районі Тянь-Шаню, на схід від Алмати. Ботанік Родін натрапив там на невелику кульбабу з місцевою назвою кок-сагиз, що казахською означає «зелена жуйка» — її молочний сік місцеві мешканці жували, мов гумку.
Зовні ця рослина нагадує знайому кульбабу, але її листки дрібніші, товстіші, сизо-зелені, блискучі й утворюють розетку біля самої землі. Головна особливість прихована в корені: у кок-сагизу зі звичайних посівів у сухому корені виявляли в середньому 4–8% каучуку, а в найкращих відбірних рослин цей показник сягав 12–22%.
Чому взагалі шукали каучук у травах
Традиційно світ отримує натуральний каучук з тропічних дерев гевеї. Напередодні Другої світової війни 97% такого каучуку надходило з азійських плантацій. У помірному кліматі гевея не росте, але каучук потрібен практично в усіх галузях: для шин і камер, ременів, шлангів, прокладок.
СРСР ще наприкінці 1920-х років почав шукати рослини, що містять каучук і можуть рости звичайним польовим способом. Закуповувати гевейний каучук доводилося за валюту, тому власна сировина була стратегічною метою.
Небезпека залежності від тропіків стала очевидною в 1942 році. Японія захопила Малайю та територію сучасної Індонезії, через що США миттєво втратили 90% каучуку, який могли купувати. У відповідь американці також почали вирощувати кок-сагиз, використовуючи радянське насіння.
Де і як вирощували кок-сагиз
До 1935 року серед понад сотні перевірених рослин кок-сагиз визнали найперспективнішим каучуконосом. З цього часу його стали масово висівати в колгоспах, особливо в європейській частині СРСР. Найкращі результати він показував у лісостеповій зоні та на Поліссі.
До 1940 року площі посівів збільшилися у 15 разів. В Україні до війни поля кок-сагизу закладали на Житомирщині, Київщині та Харківщині, а вже після війни — також на Чернігівщині, Рівненщині, Черкащині та Волині.
Працювати з цією рослиною було важко. Сходи в кок-сагизу дрібні й розвиваються повільно, тому бур’яни легко їх пригнічують. Поля доводилося регулярно сапати вручну. Насіння достигало не відразу, а поступово, тож пухнасті кошики обривали руками по кілька разів на день протягом двох-трьох місяців. На гектар у сезон збору щодня залучали близько 11–12 людей.
Після збирання насіння корені викопували, обтрушували від землі й здавали на заготівельні пункти. В післявоєнні роки до вирощування цієї рослини залучали й школярів: кожен навчальний заклад мав обробити приблизно десяту частину гектара кок-сагизу.
Як перетворювали корені на гуму
На заводах свіжі корені переробляли цілком. З них отримували латекс — молочний сік із каучуком, листовий каучук, а також спирт з цукрів, що містилися в коренях.
Сушені корені можна було зберігати кілька місяців, але технологія для них була іншою. Спочатку їх розм’якшували в гарячій воді, потім подрібнювали на спеціальних машинах, подібних до тих, що натирають картоплю на крохмаль, і перемелювали з водою.
Каучук у корені кок-сагизу міститься у вигляді тонких ниток. Під час подрібнення вони злипалися в маленькі грудочки й спливали на поверхню. Ці грудочки знімали, промивали й сушили — так і отримували каучук.
Втім, врожайність була порівняно низькою: у середньому в СРСР виходило приблизно 35–65 кг каучуку з гектара. Для порівняння, плантація гевеї давала близько тонни каучуку з гектара на рік.
Чому не обмежилися синтетичним каучуком
Синтетичний каучук у СРСР почали виробляти з 1932 року. Перший завод відкрили в Ярославлі, сировиною слугував спирт із картоплі та зерна. Проте тодішній синтетичний матеріал поступався натуральному: він був приблизно вдвічі слабший на розрив.
Натуральний каучук краще розтягується, не так твердіє на морозі й менше нагрівається під час роботи — це особливо важливо для шин. Американські фахівці, які висівали кок-сагиз із радянського насіння, перевіряли кульбабовий каучук саме в шинній промисловості.
При випробуванні важких вантажних шин з каркасом із каучуку з кок-сагизу він показав себе не гірше за каучук гевеї, тоді як синтетика того часу для таких навантажень не підходила. Інші дослідні шини випробовували на дорогах і припинили тести лише після 35 тисяч кілометрів пробігу — жодна покришка не вийшла з ладу.
Коли й чому кульбаба зникла з полів
Після завершення війни ситуація на світовому ринку змінилася. Дешевий каучук із Південно-Східної Азії знову став доступним, а якість синтетичного каучуку помітно зросла.
У 1952 році в СРСР припинили заготівлю насіння кок-сагизу, а в середині 1950-х років відмовилися від його посівів. Масове вирощування «гумової» кульбаби завершилося.
Спроби повернути кульбабу в шинну промисловість
Сьогодні більшість каучуконосних рослин і далі вирощують у Південно-Східній Азії, тому інтерес до нетропічних джерел каучуку знову зріс. Зокрема, німецький виробник шин Continental з 2011 року працює над отриманням каучуку з кульбаби.
У 2018 році компанія відкрила окрему лабораторію для таких досліджень. Уже створено дослідні зимові й вантажні шини з каучуком із кульбаби, а у каталозі фірми є велопокришка Urban Taraxagum, у якої протектор виготовлений із такого каучуку. Виробник поки що розглядає це як наукову й технологічну розробку. Декларована мета — досягти врожайності на рівні тонни каучуку з гектара, як у гевеї.
Що вміє звичайна дворовa кульбаба
Латекс звичайної кульбаби не підходить для виробництва гуми, але має іншу помітну властивість: сік дуже липкий, а на повітрі завдяки ферментам швидко стає густим і коричневим. Тому після плетіння вінків чи збирання букетів пальці часто темніють і важко відмиваються.
Якщо сік потрапив на одяг, важливо не сушити річ на батареї чи в сушарці, поки пляма ще помітна: під дією високої температури вона закріплюється й вивести її буде значно складніше.
