У 90-х роках вибір породи собаки часто визначався не любов’ю до тварин, а страхом і бажанням захиститися. Це вплинуло і на характер домашніх улюбленців, і на вигляд бездомних псів у містах, і навіть на те, як люди почали сприймати великих собак.
Автор ділиться власними спостереженнями про те, які породи тоді були в моді, як їх утримували та до чого це врешті призвело.
Мода на великих «страшних» собак
Дев’яності запам’яталися як важкий період: бракувало фінансування, контролю, багато цінних племінних ліній просто занепали. Водночас мода на собак нікуди не зникла — вона лише змінила акценти.
Через загальну тривогу й небезпеку люди масово звернули увагу на породи, які можна було використовувати як сторожових та охоронних. Головним критерієм часто ставали розміри й «страшний» вигляд, а не характер чи можливість правильно виховати такого собаку.
Багато власників не розуміли, як потрібно працювати з серйозними породами, не займалися дресурою, не встановлювали чітких правил. У результаті виростали некеровані тварини, яких боялися сусіди й перехожі.
Особливо популярними стали великі чорні собаки: лабрадори, ротвейлери та добермани. При цьому лабрадор за своєю природою — м’який, доброзичливий компаньйон, тоді як ротвейлери й добермани — це серйозні службові собаки з гострими зубами та непростим характером.
Найбільше проблем виникало саме з доберманами. Коли власники розуміли, що не справляються з вихованням, дехто просто позбувався тварини, вивозячи її за місто й залишаючи напризволяще.
Амстафи, пітбулі та зміни серед бездомних собак
Схожа історія трапилася з тигровими амстафами та пітбулями, які в певний момент стали надзвичайно модними. На початку нульових багато недбайливих власників, налякані поведінкою цих собак або чутками про них, також почали від них відмовлятися.
На відміну від доберманів, амстафи та пітбулі добре приживалися в зграях бездомних псів, яких у 90-х стало дуже багато. Вони жили на вулиці до першої серйозної зими — коротка шерсть не давала їм шансів пережити сильні морози, але за цей час вони встигали залишити численне потомство.
Згодом на околицях великих міст люди почали помічати, що серед бездомних собак побільшало смугастих, а самі тварини стали загалом більшими, міцнішими й агресивнішими. Це було наслідком того, що кров бійцівських порід активно змішувалася з популяцією дворових псів.
Німецькі вівчарки, колі та шелті: стабільна популярність
На форумах автор зустрічав обговорення, де люди згадували сплеск популярності німецьких вівчарок, колі та шелті в 90-х. Однак, на його думку, ці породи просто не втрачали актуальності ще з 60-х років і плавно «перейшли» в нове десятиліття.
І сьогодні вони залишаються затребуваними. Особливо це стосується колі та шелті. Автор особисто знайомий з кількома заводчиками цих порід і зазначає, що попит на них завжди був стабільним, а рішення про придбання таких собак зазвичай приймали відповідальні люди, добре все зваживши.
З німецькими вівчарками ситуація в 90-ті виявилася складнішою. Через неправильний підхід до розведення з’явилося багато цуценят із вродженими захворюваннями, і порода в цілому ослабла.
Мисливці ж залишилися вірними своїм традиціям: як тримали лайок і спанієлів, так і продовжували це робити. На думку автора, мисливці взагалі намагаються триматися подалі від модних тенденцій і виставок.
Алабаї, кавказькі вівчарки та страх сусідів
Окремою проблемою стали невиховані алабаї та кавказькі вівчарки. Таких собак брали для охорони режимних об’єктів і великих підприємств, але з часом їх почали активно заводити й приватні власники для захисту заміських будинків.
При цьому далеко не всі усвідомлювали, що собаки цих порід потребують серйозної підготовки, досвіду та системної дресури. У результаті алабаї та кавказькі вівчарки нерідко рвали ланцюги, перестрибували через паркани й наганяли жах на сусідів, які розбігалися по домівках.
Бували ситуації, коли власники, приїжджаючи до своїх дач чи заміських будинків, отримували від власних собак настільки агресивне «привітання», що почувалися в ролі непроханих гостей на своїй території.
Безпородні собаки та змішування з вовками
У 90-х кількість безпородних собак різко зросла — ніхто не контролював їхню чисельність. Відтоді вони масово схрещувалися з різними породами, а в деяких містах періодично ще й гібридизувалися з вовками.
У той час ліси активно вирубували, вовків відстрілювали, через що всередині вовчих зграй виникала дезорганізація. Молоді вовки, яких підганяв голод, тягнулися до сміттєзвалищ на околицях міст, де й відбувалося схрещування з собаками.
Сьогодні, за спостереженнями автора, у будь-якого безпородного бродячого пса настільки строката суміш різних ліній, що вже важко говорити про якусь «свою» окрему кров — у ній намішано все, що накопичилося за ці десятиліття.
