Питання про те, що сталося б із часом і нами, якби Земля раптом зупинилася, змушує по-новому подивитися на те, як влаштований Всесвіт. Воно торкається не лише космічної механіки, а й нашого уявлення про сам час.
До появи Ейнштейна люди сприймали час як щось на кшталт універсального годинника: він нібито однаково цокає для всіх, не залежить від простору, матерії чи руху. Здавалося, що події просто відбуваються на незмінній «сцені» часу.
Теорія відносності зруйнувала цю картину. Час виявився не окремою сутністю, а ще одним виміром, тісно переплетеним із простором, гравітацією та швидкістю руху. Виявилося, що, змінюючи швидкість, ми змінюємо й те, як для нас минає час.
Згідно з цією теорією, діє правило: що швидше тіло рухається у тривимірному просторі, то повільніше воно «просувається» у четвертому вимірі — часі. Це означає, що рух дає своєрідний «квиток у майбутнє».
Уявімо надшвидкісний космічний корабель, який вирушає до далекої зорі. Для екіпажу всередині все виглядатиме звично: доба триватиме 24 години, годинник працюватиме як завжди. Але коли мандрівники повернуться, виявиться, що на Землі минуло значно більше років, ніж для них. Їхні знайомі постаріють набагато сильніше, хоча жодних «збоїв» у біологічних годинниках не станеться — просто час для двох систем відліку минав по-різному.
При цьому ані космонавти, ані люди на Землі не відчують жодних дивних ефектів. Для кожного з них власний час залишиться нормальним, а уповільнення проявиться лише у порівнянні.
Це не лише теоретичні міркування. 1971 року фізики Хафеле і Кітінг завантажили атомні годинники на пасажирські літаки й відправили їх у польоти в різні боки. Після повернення годинники, що подорожували, показали час, який трохи відрізнявся від тих, що залишалися на Землі. Різниця була надзвичайно малою, але достатньою, щоб підтвердити: швидкість руху справді впливає на хід часу.
У Космосі немає абсолютно нерухомих об’єктів. Земля обертається навколо Сонця зі швидкістю близько 30 км/с. Сонячна система, своєю чергою, рухається до центру Чумацького Шляху приблизно зі швидкістю 230 км/с. А сам Чумацький Шлях летить крізь простір із ще більшою швидкістю. Ми постійно перебуваємо в русі, навіть якщо здається, що стоїмо на місці.
На цьому тлі виникає спокуса уявити: а що, якби Земля раптом зупинилася? Чи зник би ефект уповільнення часу? Чи побачили б умовні спостерігачі з Марса, як ми раптово старіємо, а ми, прилетівши до них знову, дивувалися б, що на Марсі минуло зовсім мало часу?
Проблема в тому, що у Всесвіті немає «привілейованої» точки повного спокою. Зупинитися «взагалі» неможливо — можна лише припинити рух відносно чогось. Якщо ми вважатимемо себе нерухомими, то Марс рухатиметься відносно нас, і його час, з нашої точки зору, уповільниться. Але для марсіан усе буде навпаки: саме вони вважатимуть себе в стані спокою, а Землю — такою, що мчить повз, тож уповільнюватиметься вже наш час.
Фізичні закони симетричні й не виділяють жодної «найправильнішої» системи відліку. Абсолютної нерухомості, яка дала б універсальний еталон часу, просто не існує.
Та все ж уявімо, що ми якимось чином «натиснули на гальма» і скинули орбітальну швидкість Землі відносно Сонця. Перевірити часові парадокси в такій ситуації нам би не вдалося, зате зміни в небі були б разючими.
Поглянувши вгору, ми не побачили б, як Сонце раптово зникає, а зорі починають шалено обертатися. Навпаки, зоряне небо стало б майже нерухомим. Зник би річний рух сузір’їв, адже орбітальне обертання Землі навколо Сонця припинилося б, і картина небосхилу завмерла б.
Однак наслідки для самої планети були б катастрофічними. Втративши швидкість, яка утримувала Землю на орбіті, ми перестали б «обертатися» навколо Сонця й почали б просто падати в його бік під дією гравітації.
Замість нескінченної подорожі в темряві космосу на нас чекала б неминуча зустріч із розпеченою сонячною плазмою. За розрахунками, таке падіння тривало б приблизно шістдесят чотири дні — і фінал цієї історії був би для Землі фатальним.
