Ненависть – всепоглинаюче почуття, воно не залишає місця для своєї мирної человеколюбивой протилежності. Безумовно, ненависть має раціональну складову, потребує постійного обґрунтуванні, підживлюється спогадами і запаленими фантазійними проекціями в майбутнє. Це почуття не просто зачіпає, але подчиняющее собі весь розум людини. Недарма Горацій іменував гнів, емоційну частину ненависті короткочасним божевіллям.
Буква і дух
На відміну від спалаху гніву, подібного розряду блискавки недовговічного стану, ненависть – це субстанція, здатна справити сухий отруйний залишок, бути увічненим у книгах, твори мистецтва, ритуальні й культові предмети. Досить згадати “Майн Кампф” Адольфа Гітлера, агітаційні плакати часів міжнаціональних війн, стала номінальною символіку ку-клукс-клану.
Мистецтво, не просто зображує, але транслює ненависть, все-таки не йде ні в яке порівняння з одноразовими виробами засобів масової інформації. Саме за їх сприяння програмується, культивується і насаджується в свідомості мільйонів людей холодна сталева ідея ненависті.
Чому одні ненавидять інших?
Національна ненависть – це прямий наслідок зіткнення інтересів народів, коли ущемлене самосвідомість одних компенсується спочатку словесно-уявним приниженням, а потім і реальним поразкою в правах інших. Вона аж ніяк не є іншою стороною здорового націоналізму, але являє собою невід’ємний атрибут нацизму.
Німці в переддень приходу до влади Гітлера не зжили ще приниження нації, яка програла Першу світову війну. Це спочатку підштовхувало до пошуку не стільки зовнішніх, скільки внутрішніх ворогів, до диференціації на арійців і людей, що володіють не настільки нордичним характером, а тому пробуджують в суспільстві настрої пораженчества. Саме до цього закликав висхідний до недовготривалою, але кривавої влади фюрер.
Заперечення противного і страх перед непізнаним
Те, чим ми займаємося, але чим захоплюється хтось інший, нерідко насторожує, викликає неусвідомлений протест. Справа тут навіть не в заздрості, а в різниці меж допустимого, впитанных з молоком матері. Роздратування викликає той, хто вміє не просто “обійти” нас, але зробити це неприйнятним для нас способом. Наприклад, якщо в одній частині співіснує на єдиній території товариства обман “чужого”, шарлатанство вважається злочинно неприпустимим, а в іншій виправдовується і вважається нормою, викривлення і напруження соціальних відносин практично неминучі.
Подмечаемые риси окремих представників народів поступово стають загальновживаними. Протягом довгого часу юдофобия повсюдно живиться протестом людини проти лихварства, взаємопідтримки членів іудейського спільноти при заміщенні вигідних вакансій в сфері науки, мистецтва, фінансових організаціях. Ненависть – це котел, підігрітий ще й темою незрозумілого, недомовленості, невідомого. Всього характерного для таємних товариств, будь то масонські ложі, закриті поради діаспор, мафіозні клани або катакомбні зібрання християн у перші століття від Нерона до Костянтина.
Історичні та культурні корені взаємної ворожнечі
Підстава, на якому ґрунтується ненависть, – це ще й історія, ті її моменти, коли на ґрунті релігійної чи національної ворожнечі проливалася велика кров. Розрив між східними християнами та Римом почалася не з папського сувою, покладеного на вівтар святої Софії, але з жадібних оргій, влаштовуються хрестоносцями в селищах “схизматиків”, з розграбування храмів і масових вбивств. Вірмени навряд чи будуть відчувати любов до турків, пам’ятаючи про півторамільйонному геноцид щодо свого народу, про відторгнутих силою землях вітчизни, включаючи священну гору Арарат.
Почуття ненависті – це, крім іншого, слідство напруженості у сфері культурних відносин. Неповага до традицій, цінностей корінного населення прийшлими етносами призводить якщо не до воєн, то до відкритого ворожого протистояння в сфері політики, економіки, побутового співіснування. Так, напруженість між європейцями і арабським світом наростає з потоком мігрантів, які не бажають асимілюватися, інтегруватися в культурний світ Старого Світу.
Є толерантність протиотрутою?
Сучасні теоретики безконфліктного світу все частіше закликають до культивування толерантності як до універсального засобу протидії ненависті. Однак, якщо розібратися в суті пропагованої підходу, неважко переконатися: байдужість, байдужість до різноманіття проявів живуть поруч з тобою навряд чи можуть погасити вогонь пристрасного, заснованого на глибоко укорінених причини взаємного неприйняття. По суті, адепти толерантності всього-навсього закликають до нового толстовству, до непротивлення злу під інший, новомодної вивіскою.
Ненависть до людей – це, по суті, сублімація власної неповноцінності. Почуття озлобленості породжується загнаним у підсвідомість почуттям неповноцінності, останнє нерідко компенсується самозвеличуванням на помилкових, надуманих підставах.
Глухе невдоволення – одвічний супутник людиноненависництва. Як говориться в Писанні, “праведник всім задоволений”. Саме тому протиотрутою проти ненависті може служити лише здорове усвідомлення власної гідності і робота над власними недоліками без пошуку винних на стороні.
Ненависть – це відсутність любові
Любить свій народ не стане ненавидіти представників іншого етносу, але й не дозволить цим останнім знущатися, принижувати, визискувати, виявляти по відношенню до своїх близьких зневага, зверхність, знаки уявної переваги.
У релігійному сенсі ненависть – це гріх, адже вона спрямована на засудження когось іншого, а не на зміну до кращого себе, потенційно – на утиски свободи іншої людини. Це почуття обопільно руйнує, невикорінне без обтяження мирного духу, без служіння любові наперекір власним пристрастям, підозрами, застарілим образ.
Гнів, названий Горацієм “божевіллям”, вважається в християнстві одним із семи смертних гріхів. У народному прислів’я він названий “поганим порадником”. Психологія характеризує те ж явище як гостре хворобливе афективний стан. Усунення ненависті релігійними чи світськими способами – необхідна умова для того, щоб у людства залишалася надія на майбутнє без воєн і внутрішніх конфліктів.
