Історія бунту на «Баунті» часто відома за фільмами, але набагато менше говорять про те, що сталося потім. Дев’ятеро бунтівників, забравши із собою таїтянок і кількох чоловіків із Полінезії, зникли на крихітному острові, який був нанесений на карту з великою помилкою. Вони спалили свій корабель, відрізавши шлях назад, і заснували громаду, нащадки якої живуть там і нині. Через десять років після висадки в живих залишився тільки один чоловік.
Як «Баунті» опинився в Таїті
Наприкінці 1787 року британське Адміралтейство відправило невелике судно «Баунті» у далекий рейс. Це був переобладнаний вуглевоз довжиною близько 28 метрів, що отримав завдання доставити з Таїті саджанці хлібного дерева до Вест-Індії.
Хлібне дерево давало плоди розміром приблизно з невелику диню й родило протягом усього року. Плантатори розраховували на нього як на дешеву їжу для працівників. Командував експедицією Вільям Блай. Формально він мав звання лейтенанта, але на борту його називали капітаном.
«Баунті» належав до найменшого класу військових суден, катерів. Це означало, що окрім Блая в офіцерському складі нікого не було, так само як і не було морських піхотинців, які зазвичай підтримували дисципліну. Каюту капітана повністю перетворили на своєрідну теплицю для саджанців, з заскленими вікнами, свинцевим настилом для збору дощової води та великою кількістю горщиків і діжок.
Екіпажеві залишили тісний кубрик у носовій частині розміром приблизно 11 на 6 метрів зі стелею близько півтора метра. У цих умовах понад сорок людей мали прожити довгі місяці плавання.
П’ять місяців на Таїті та зародження бунту
26 жовтня 1788 року «Баунті» кинув якір біля Таїті. Робота здавалася нескладною: зібрати саджанці, пересадити їх у посудини та зачекати, доки вони приживуться. Матроси мешкали на березі, мали легкі обов’язки і заводили стосунки з місцевими жінками. Стоянка розтяглася на 23 тижні.
До квітня 1789 року на борту вже було 1015 саджанців хлібного дерева, і корабель вирушив у напрямку Вест-Індії. Однак за час стоянки дисципліна та настрій у команді серйозно змінилися. Блай усе частіше вдавався до шмагань, принижував перед усіма свого помічника Флетчера Крістіана, не соромлячись ні команди, ні таїтян.
Ще в січні троє моряків спробували втекти, захопивши шлюпку зі зброєю. Їх згодом повернули, тримали в кайданах близько місяця і покарали різками. Стало зрозуміло, що залишитися на Таїті в них шансів не буде, а перспектива довгої дороги до Англії в напруженій обстановці лякала багатьох.
28 квітня 1789 року біля острова Тофуа Крістіан з частиною команди підняли заколот. Блая та 18 моряків, які залишилися йому вірними, посадили в шлюпку та покинули в океані. Попри це Блай зміг пройти понад 6500 кілометрів до Тимору, а згодом повторив маршрут уже на іншому кораблі та виконав початкове завдання, доставивши саджанці у Вест-Індію.
Ті, хто після заколоту лишився на Таїті, були виявлені через приблизно півтора року фрегатом «Пандора». Частина бунтівників загинула при загибелі самого фрегата на рифі, ще трьох згодом стратили в Англії.
Пошук сховку та вибір Піткерна
Крістіан і вісім його товаришів не хотіли залишатися на Таїті, де їх могли знайти. Спочатку вони спробували влаштуватися на острові Тубуаї, проте згодом повернулися на Таїті, щоб узяти з собою жінок і припаси.
Із двадцяти п’яти людей на борту частина зійшла на берег, а дев’ятеро бунтівників продовжили мандрівку. Разом з ними попливли шестеро чоловіків-полінезійців і приблизно дюжина жінок. Крістіан шукав місце, де їхню громаду було б практично неможливо випадково виявити.
Вибір зупинили на острові Піткерн. Один із мореплавців описував його як острів із прісною водою, лісом і родючим ґрунтом. Важливо було й інше: на тогочасних картах Піткерн був позначений із помилкою приблизно на 348 кілометрів, тож королівський флот навряд чи натрапив би на нього випадково.
15 січня 1790 року «Баунті» підійшов до Піткерна. Острів виявився дуже невеликим, близько 4,5 квадратного кілометра, з найвищою точкою 347 метрів. Береги були скелястими, а стежки круті та зручні для оборони. Уже через вісім днів корабель спалили біля берега, остаточно позбавивши себе можливості повернутися назад.
Десять років напруги: від мирного початку до кривавих розправ
Перші два роки життя на острові минали відносно спокійно. Нові поселенці розбили городи, поставили житло і налагодили побут. Однак 1793 рік став переломним.
Дружина одного англійця загинула, зірвавшись зі скелі під час збирання пташиних яєць. Її вдівець забрав собі жінку одного з полінезійців, що спричинило гострий конфлікт між групами. Полінезійці влаштували напад, у ході якого загинули п’ятеро англійців, серед них і Флетчер Крістіан.
У відповідь вдови та вцілілі бунтівники помстилися своїм супротивникам. Полінезійських чоловіків убили. Із п’ятнадцяти чоловіків, що колись зійшли на Піткерн, залишилися живими лише четверо: Джон Адамс, Вільям Янг, Метью Квінтал та Джон Маккой.
Далі долі цих чотирьох склалися трагічно. Маккой, який до того працював на винокурні в Шотландії, навчився переганяти спирт із кореня рослини ті. Залежність від самогону закінчилася для нього загибеллю: у стані сп’яніння він кинувся зі скелі.
Квінтал із часом став небезпечним для навколишніх, і Адамс із Янгом убили його, пояснюючи це самозахистом. Згодом Янг помер від астми. У 1800 році на острові залишився один дорослий чоловік, Джон Адамс, тоді ще відомий під тим ім’ям, із яким він вступив на службу, Александер Сміт.
Джон Адамс: останній чоловік і неофіційний лідер громади
Навколо Адамса до того часу жили близько десяти жінок і майже двадцять дітей, народжених бунтівниками й таїтянками в перше десятиліття життя на острові. Усього за цей час у громади з’явилося 23 нащадки, четверо з них були дітьми самого Адамса.
Формальної освіти в нього майже не було: він лише дещо вмів читати і слабко — писати. Однак саме він узяв на себе практично всі обов’язки: від вирішення суперечок, праці на городах і організації риболовлі до участі в пологах і проведення поховань.
Адамс упорядкував життя громади за зразком, який знав із британської традиції. Він запровадив щоденні ранкові та вечірні молитви, а також недільні богослужіння за англіканським молитвословом. Дітей учив читати за корабельною Біблією, що залишилася від «Баунті».
Після трагічних подій, пов’язаних із самогоном, на острові до алкоголю склалося різко негативне ставлення. Виготовлення спиртних напоїв припинили. З боку життя на Піткерні може здаватись ідилічним, але для Адамса це були десятиліття безперервної відповідальності без вихідних.
Відкриття острова та доля Адамса
У лютому 1808 року біля Піткерна з’явилося американське звіробійне судно «Топаз». До корабля підплив чоловік, який представився Александром Смітом. Таке ім’я Адамс використовував, коли вступав на флот. Він розповів капітану історію бунту та подальшого життя на острові, а згодом переповідав її іншим морякам у різних варіантах.
1814 року до Піткерна підійшли вже два британські фрегати. Вони побачили акуратно розбиті городи на схилах і невелике поселення. На каное до кораблів підпливли двоє юнаків. Один із них, звернувшись чистою англійською, вигукнув: «Киньте нам мотузку!». Це був Терсді Октобер Крістіан, син Флетчера Крістіана, названий на честь дня тижня і місяця, коли з’явився на світ.
Офіцери, оцінивши становище громади, вирішили, що карати Адамса, який фактично забезпечив виживання й порядок на острові, було б надто жорстоко. Адміралтейство їхню позицію підтримало, і жодних репресій щодо нього не застосували.
У грудні 1825 року на Піткерні два тижні простояв корабель «Блоссом». Тоді на острові мешкало 66 людей: 36 чоловіків і хлопчиків і 30 жінок та дівчаток. З перших поселенців у живих залишалися тільки Джон Адамс і кілька таїтянок.
Адамс помер у березні 1829 року. Місце його поховання відоме й досі, тоді як могилу Флетчера Крістіана знайти так і не вдалося.
Піткерн сьогодні: маленька громада на краю океану
Нині Піткерн є єдиною британською заморською територією в Тихому океані. Єдине поселення на острові називається Адамстаун, на честь чоловіка, що колись утримував громаду фактично одноосібно.
Постійних жителів тут приблизно 35. Найбільш заселеним острів був у 1937 році, коли тут мешкало 233 людини. Відтоді молодь здебільшого виїжджає до Нової Зеландії та Австралії; з 13 років діти продовжують освіту саме в Новій Зеландії.
Переважна більшість мешканців — це нащадки бунтівників «Баунті» та таїтянок. Прізвища частини заколотників, такі як Крістіан і Янг, на острові й досі поширені.
Аеропорту на Піткерні немає. Дістатися туди можна лише морем, проведучи на судні близько 32 годин від острова Мангарева. Довгі роки основним джерелом доходу були поштові марки, які охоче купували колекціонери. Також місцеві мешканці виготовляють та продають мед і сувеніри ручної роботи. Близько 90% бюджету острова забезпечує фінансова підтримка Великої Британії.
Щороку 23 січня жителі відзначають День «Баунті», нагадуючи собі про момент, коли корабель остаточно спалили й обірвали зв’язок із минулим. У бухті біля стрімкої скелі, на якій розташований Адамстаун, під водою досі залишаються баластні камені «Баунті» як мовчазний слід тієї історії.




