Образ німецької вівчарки з дитячих спогадів і кіно — це собака з рівною спиною, пружним кроком і уважним поглядом. Сьогодні ж на подвір’ях усе частіше можна побачити інший тип: зад сильно опущений, задні лапи відставлені далеко назад, спина від холки різко йде вниз, а на ходу собака ніби присідає. Багатьом здається, що така тварина перехворіла, але насправді це результат багаторічного відбору на виставках.
Подібна статура сама по собі не є діагнозом. Її десятиліттями закріплювали, бо саме такий силует подобався суддям. При цьому в офіційному стандарті породи пряма спина нікуди не зникала, а творець німецької вівчарки ще сто років тому застерігав від моди ставити задні лапи надто далеко назад.
Як задумували німецьку вівчарку
Порода сформувалася на основі сільських пастуших собак Тюрингії та Вюртемберга. Дискусії про те, що важливіше — робочі якості чи зовнішність, почалися ще до офіційного визнання вівчарки. Перше товариство любителів пастуших собак «Філакс» у 1890-х роках розпалося саме через суперечки: частина учасників прагнула робочого собаку, інші — ефектного, «вовкоподібного».
Порядок у цій плутанині навів колишній кавалерійський офіцер Макс фон Штефаніц. 22 квітня 1899 року він заснував клуб німецької вівчарки, а першим у племінну книгу записали кобеля на ім’я Горанд фон Графрат.
Штефаніц описував Горанда як сильного, сухорлявого пса, «наче оголений дріт». Цуценям його спеціально не дресирували, але поруч із господарем він реагував навіть на легкий кивок, а залишившись сам, перетворювався на затятого бешкетника. При цьому пес дуже любив дітей.
Головний принцип Штефаніца звучав так: користь є справжнім мірилом краси. Він прагнув, щоб переможці виставок одночасно ставали й чемпіонами поліцейських випробувань. Німецькі вівчарки пасли овець, служили в поліції та армії, брали участь у пошуку людей.
Як виставковий ринг змінив силует собаки
На виставках судді оцінюють собаку в стійці та в русі. З часом їм дедалі більше подобалися вівчарки з сильно зігнутими й далеко відставленими назад задніми лапами. Такий профіль здавався ефектним, хоча до реальної роботи собаки він не мав стосунку.
Ще в 1920-х роках Штефаніц звернув увагу на цю тенденцію. Надто відставлені назад задні кінцівки він називав «ефектом для профана»: собака виглядає довшою, але зад у неї стає нестійким, а отже, користі на службі від такого пса мало.
Зупинити моду не вдалося, адже перемога на виставці приносила заводчикам більше прибутку, ніж успіхи в роботі. У 1934 році американські дослідники порівняли фотографії чемпіонів різних поколінь і побачили одну й ту саму тенденцію — прагнення до максимально зігнутих задніх ніг «будь-якою ціною».
Закріпили цю моду так звані «популярні» кобелі. Чемпіонів виставок активно використовували в розведенні, від них народжувалося багато цуценят, а потім їхніх нащадків ще й схрещували між собою. У США виставкові вівчарки сформували окрему лінію, і найсильніший нахил спини там пов’язують із одним чемпіоном 1960-х років.
У Західній Німеччині з кінця 1960-х задні лапи виставкових собак стали ще довшими й більш зігнутими, спина опустилася та округлилася, а стрибучість і витривалість знизилися. При цьому стандарт породи такого вигляду не вимагає.
За стандартом Міжнародної кінологічної федерації (FCI), чинним і в Україні, німецька вівчарка має мати пряму спину, довгий круп, що лише трохи спускається до хвоста, а задні лапи — лише злегка відставлені назад. У документі прямо зазначено, що будь-яка схильність до надмірно зігнутих задніх кінцівок погіршує стійкість і витривалість собаки, а отже, і її придатність до роботи.
Дві лінії в межах однієї породи
Собаки, які одночасно давали і виставкових, і робочих чемпіонів, зустрічалися лише в перші роки існування породи. Останній такий пес народився в 1909 році, далі шляхи розійшлися.
Окремі робочі та виставкові лінії остаточно сформувалися до кінця 1950-х. Формально порода залишилася одна, стандарт теж один, але відбір іде за різними критеріями: робочих собак оцінюють за тим, як вони виконують завдання, а виставкових — за тим, як виглядають на рингу.
Відрізнити ці лінії неважко. У робочих вівчарок спина лише злегка спускається до хвоста, корпус ближчий до квадрата, вони нагадують собак зі старих фотографій і перших представників породи, які були сухішими за сучасних. У виставкових корпус довший, зад низько опущений, задні лапи сильно відставлені назад, нахил спини може бути дуже вираженим.
У Німеччині, на батьківщині породи, для обох ліній діють однакові правила. Навіть титулованого виставкового чемпіона не допустять до племінного огляду клубу, поки він не складе робоче випробування (за слідом, на послух, у захисті, у пастьбі або в пошуку людей) і не пробіжить дистанцію на витривалість.
Тим, хто хоче собаку більш «класичного» типу, варто дивитися не лише на цуценя, а й на його батьків. За родоводом можна побачити, у яких предків є робочі дипломи, а в кого — виставкові титули, а за зовнішністю дорослих батьків — оцінити, яка спина переважає в лінії.
Чи шкодить похила спина здоров’ю
Дослідники вивчали рух здорових німецьких вівчарок із перевіреними суглобами. Виявилося, що в собак із більш похилою спиною навантаження на передні лапи вище, а задні рухаються менш рівномірно: ліва й права працюють по-різному. Чи призводить це з часом до проблем зі здоров’ям, поки що не встановлено. Водночас немає й доказів, що така будова хоч у чомусь допомагає собаці.
Хвороба кульшових суглобів — дисплазія — давно є проблемою всієї породи, а не лише виставкових ліній. У німецькому клубі суглоби вівчарок перевіряють рентгеном із 1966 року. Сьогодні без такого знімка собаку не допускають до розведення, а тварин із середньою чи тяжкою дисплазією вибраковують. За кілька десятиліть кількість таких собак у Німеччині помітно зменшилася.
Сама ідея похилої спини викликає суперечки й серед кінологів. У 2016 році на британській виставці Crufts найкращою в породі стала вівчарка з дуже низьким задом, яка на рингу, здавалося, рухалася з труднощами. Цю історію активно обговорювали в пресі.
Після скандалу Британський кінологічний клуб вніс до свого стандарту уточнення: німецька вівчарка має стояти на рингу спокійно й вільно, без сторонньої підтримки. А суддям великих виставок заборонили оцінювати вівчарок, доки вони не пройдуть спеціальний навчальний семінар.
Отже, за сто з лишком років німецька вівчарка розділилася на дві лінії — робочу й виставкову, хоча формально це одна порода. І від того, на що саме робився відбір — на користь чи на ефектний силует, — сьогодні залежить і зовнішність собаки, і її можливості в роботі.
