Чи справді ми зобов’язані утримувати людей у своєму житті будь-якою ціною? Одна історія з The Guardian про те, як багаторічна жіноча дружба не витримала випробування побутом і дітьми, змушує по-іншому подивитися на нашу схильність до почуття провини.
У центрі оповіді — лист жінки до психотерапевтки. Вона розповідає, що її найближча подруга, з якою понад двадцять років вони ділили найпотаємніше, раптово припинила спілкування. Без сварок і серйозних розмов подруга просто надіслала коротке повідомлення: вона «бере паузу в спілкуванні».
Після цього жінка майже рік перебирала в пам’яті кожну дрібницю, намагаючись зрозуміти, у чому її провина. Вона не могла заспокоїтися, поки, зрештою, не наполягла на поясненні й не дізналася, що образа подруги тягнеться аж п’ять років.
Тоді, п’ять років тому, в героїні історії померла мати. Одночасно вона чекала на першу дитину. У цьому стані горя й очікування вона дуже спиралася на подругу, потребувала постійної підтримки й уваги та, як вважає подруга, «занадто багато брала, нічого не віддаючи у відповідь».
Лист закінчується болісною сценою: розчавлена жінка продовжує надсилати вибачення в порожнечу, але її повідомлення залишаються без відповіді. Через це її самооцінка впала, вона боїться знайомитися з новими людьми й будувати інші стосунки.
Є одна важлива деталь, яку авторка історії називає маленькою, але показовою. Жінка, яку «залишили», зараз заміжня, має двох дітей. Її колишня подруга — бездітна і незаміжня. Цей контраст життєвих обставин стає фоном до конфлікту й допомагає зрозуміти, як різні режими життя впливають на дружбу.
Психотерапевтка Памела Стівенсон Конноллі, яка відповіла на цей лист, нагадала про період пандемії. Вона послалася на статистику, за якою кожен третій дорослий після ковіду припинив дружні стосунки з кимось із близького кола. Але головною темою її відповіді стали не цифри, а те, як на дружбу впливають діти.
Психотерапевтка підкреслює, що досі не дуже прийнято відкрито говорити про те, як материнство змінює не лише тіло й режим сну, а й соціальні контакти. Коли одна людина живе в реальності безперервного недосипу, годування, дитячих хвороб, а інша може спонтанно поїхати у подорож або хоче просто випити вина в клубі, їхні шляхи неминуче розходяться.
Спільних тем стає менше. Здатність розуміти, чим живе інша, слабшає. Для мами з немовлям любовні перипетії подруги на першому побаченні можуть здаватися дрібницею. А для жінки без дітей розмови про перші зуби й висипання — нудними й відірваними від її реальності.
У цій історії особливо вражає реакція тієї подруги, яка пішла. Вона, як з’ясувалося, п’ять років носила образу за те, що в період утрати матері та вагітності друга була «занадто егоцентричною у своєму горі». Замість того щоб сказати тоді: «Мені важко, я виснажуюся, мені треба зробити паузу», вона взяла на себе роль рятівниці, а згодом просто зникла.
Памела Стівенсон Конноллі підсумовує: головна проблема — у невмінні встановлювати кордони саме з боку тієї, що розірвала стосунки. Вона не змогла чесно позначити межі своїх можливостей, не сказала вчасно «стоп», а крайньою у підсумку зробила подругу, яка й так переживала втрати та кардинальні зміни в житті.
