Всі ми чули про такий жанр літератури, як ода. Так що ж це таке? Яка історія виникнення цього жанру? Кого вважають родоначальником оди? Яка теорія жанру? На всі ці питання можна знайти відповіді в цій статті.
Визначення поняття «ода»
Ода – це старовинна пісня на будь-яку тему, яка виконувалася в Стародавній Греції хором під музичний супровід. Пізніше так стали називати хвалебний вірш, присвячений прославлянню важливих історичних подій або визначних осіб. Іноді ода славить величні природні явища. Стиль таких творів є особливо урочистим, він витриманий у піднесеному дусі з елементами патетики.
У перекладі з давньогрецької ??? (oide) ода – це пісня. Розрізняли хвалебні, танцювальні та плачевні.
Ст. Домбровський, наприклад, визначав поняття так: «Слово “ода” – це в грецькій мові те саме, що наше “пісня”. Тільки не кожна пісня є одою; таким ім’ям називають зазвичай пісню, в якій поет, зворушений чимось високим, незвичайним і подиву гідним, предметом, з яким пов’язані загальнолюдські, національні чи суспільні інтереси, висловлює свої почуття вогненним словом, прибраним у всі кошти картинності, експресії і мелодійності».
Ознаки оди
Визначною ознакою оди є піднесений настрій, сміливий, нестримний політ фантазії, палке почуття наснаги і пристосована до цього поетична форма вираження думок. Теми для прославлення і звеличення бере хвалебна пісня зі сфери високих ідеалів, прагнень, бажань і змагань людини. Воля, просування людства, любов до рідного краю, боротьба за здійснення у житті високих кліків свободи, правди і братства, ідеальні наміри і змагання, героїчні справи і подвиги, непереможна сила пісні – все це може дати привід до підйому духу. І все це може бути прославленим в оді.
Історія
Ода – це жанр літератури, основоположником якого став давньогрецький поет Піндар (IV ст. до н. е..), який був автором ряду хвалебних пісень на честь богів, перемог греків у війнах і на Олімпійських іграх. Його хвалебні вірші мали сувору метричну форму і композицію (строфа – антистрофа – эпод). Римський лірик Горацій, який жив у IV столітті до нашої ери, складав оди на честь Венери, Вакха, а також імператора Августа Октавіана. В епоху Відродження найвідомішим слагателем од став француз П. Ронсар (середина XVI в). Його оди оспівували природу, яка приносила радість і спокій людям («До струмка Беллеры»). Деякі оди Ронсара були написані на честь кохання. Це ода жінці («Мій друг, повели, щоб жити зручніше»).
Теорія жанру оди
Ода – це жанр, який розвинувся поруч з панегирическими творами, насамперед гімном і дифірамбами. Ці твори повинні були супроводжуватися грою на музичних інструментах (арфі, кіфарі та ін) і танцями.
Канонічну жанрову структуру твору, в якому виразно домінують громадянські мотиви, ода набула у творчості Малерба, одного з родоначальників французького класицизму. Оди Малерба (початок XVII ст.) захищали непорушність принципів абсолютистської державності, вихваляли монарха і його рідню, вищих сановників і полководців.
Своє теоретичне обґрунтування хвалебна пісня отримала у віршованому трактаті Н. Буало «Поетичне мистецтво». Поряд з трагедією ода – це літературний жанр, який зараховувався до високих. Н. Буало сформулював правила написання од, що стосуються мови, метрики, загальної поетичної тональності. Композиційно хвалебна пісня починається з заспіву, далі йде виклад «матерії благородної і важливою», куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний безлад («перескакування» поета з одного мотиву на інший), а завершується ода закінченням. На думку Н. Буало, ода вміла своєї державної урочистістю чіпати уяву читача.
Видатними одописцами в літературі XVIII століття були М. Ж. Шеньє, Лебрен-Піндар (Франція), Клопшток, Шіллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір, Тредиаковский (Росія). Останній ввів термін «ода» в російській поезії. В епоху романтизму хвалебна пісня займала значне місце в творчості Байрона («Ода авторам білля проти руйнівників верстатів»), Шеллі, Кюхельбекера.
У літературі XX століття ода зустрічається вкрай рідко. В якості прикладів варто згадати «Оду бібліотеці» С. Крижанівського, його ж цикл «Оди» («Оду на честь дерева», «Оду людині», «Оду швидкості»), «Оду людському мові» І. Муратова, «Оду революції» В. Маяковського, «Оду совісті» В. Драча.
