Останнім часом все частіше доводиться дізнаватися зі ЗМІ, особистого спілкування, листування в інтернеті про випадки домашнього насильства.
Людина, що традиційно вважається главою сім’ї – чоловік, батько, – піддає своїх домочадців фізичному, психологічному, економічному впливу, спрямованого на їх залякування, повний контроль над ними, перетворення їх в «хлопчиків для биття», на яких він може відігратися за свої невдачі у соціальній адаптації. Жертвами домашнього агресора завжди стають більш слабкі (фізично чи психологічно), ніж він, члени сім’ї: дружина, діти, престарілі батьки, родичі-інваліди, які перебувають під сімейного опікою.
Виникає, таким чином, розподіл ролей: «насильник – жертва (жертви)». Для гвалтівника в цих відносинах характерні: затаєний комплекс неповноцінності; впевненість у своєму праві застосовувати насильство до домашніх; низька оцінка або повна неувага до їх душевного життя; невміння тримати себе в руках, потреба якомога швидше подолати виникає з приводу фрустрацію. При повному непротивлення членів сім’ї його дій насильство з його боку зростає: відбувається все частіше і приймає все більш жорстокі форми.
Ті, хто грає роль жертви, як правило, виявляють низьку самооцінку; виправдовують дії агресора; демонструють упевненість в нормальності сімейного насильства і переконаність у тому, що допомоги їм чекати нізвідки. Часто, навіть наражаючись побиттю, вони не звертаються в органи охорони правопорядку, маючи неправильні уявлення про сімейні стосунки. В таких умовах насильство в сім’ї може тривати роками, залишаючись прихованим від оточуючих.