Моєму дідові сьогодні 87. За останні 26 років він передав мені:
Дід показав мені чари: кожен раз в кишенях його сорочки для мене чудесним чином знаходилися цукерки. Без ритуалу їх пошуків не обходився жоден день молодшої школи. Це так і називалося — чаклунство.
Дід навчив мене грати в дурня (здається, мені ще не було й п’яти років, коли ми годинами розкидали карти) і робити масаж (зараз, звичайно, я не ризикну топтатися по його спині).
Дід навчив мене вітань на вірменській і парі лайок грузинською, вірменською, азербайджанською, турецькою та абхазькій. Пам’ятаю, мама сердилась на нього, коли я, шестирічна, видавала черговий шедевр. За роки служби на кордоні дід вивчив ці мови, хоча за ціле життя з російською дружиною так і не навчився відрізняти і вживати чоловічі і жіночі закінчення в українській мові.
У дитинстві я годинами могла розглядати його татуювання, які він сам собі набив під час армійських чергувань, і слухати розповіді про те, як ен років тому він з пацанами ловив мальків у гірських річках і на спір ковтав їх живцем.
Завдяки дідові я знаю, що таке чисте гранатовий сік, справжні мандарини, лісові горіхи молочної стиглості. Коробками він привозив їх з сонячної Абхазії в пустельну Астрахань. І вмію готувати смачні вареники з сиром і сиром.
І ще дуже сподіваюся, що дід в черговий раз підтвердить: чоловік тримає слово — обов’язково понянчит правнуків. Ми ж ще років десять тому про це домовилися.