Японці вважають, що дитина, яка не досягла 5-річного віку – бог. Йому все дозволяють і прощають. Єдине, що можуть дозволити собі старші – суворо поглянути на шалуна або попередити: мовляв, твої дії, небезпечні. Але варто тільки малюкові трохи подорослішати, як ставлення до нього змінюється з точністю до навпаки – бог перетворюється на безправного раба, якому протягом довгих десяти років доводиться підкорятися жорстоким правилам, обмеженням і заборонам…
І лише коли маленькому домашньому рабу виповнюється 15 років – до нього починають ставитися, як до рівного. До цього часу підліток стає ідеальним «гвинтиком» для зразкової системи – законослухняним і беззаперечно виконують свої обов’язки.
У японців не прийнято пишатися успіхами своїх дітей, публічно або приватно хвалити або лаяти їх. Завдання батьків – зробити дитину невід’ємною частиною суспільства, навчити дитя не привертати до себе уваги і не прагнути до лідерства. Японку, яка віддала дитину в дитячий сад заради того, щоб зайнятися кар’єрою, тут називають егоїсткою. Чоловіки, зайняті матеріальним забезпеченням сімейства, не приймають у виховному процесі ніякої участі.
Вихованням маленьких сучасних китайців сумлінно виконують державні дитячі установи. Місія батьків – допомогти дипломованим вихователям «виліпити» слухняного, невибагливого, працелюбного громадянина, яка задовольняється тільки найнеобхіднішим. У дитячому саду діти виявляються вже в тримісячному віці, а в початковій школі – у півторарічному.
Дівчатка, яких донедавна вважали істотами майже марними, сьогодні навчаються нарівні з хлопчиками, причому умінням рахувати, писати, малювати і говорити оволодівають практично одночасно.
Ситуація, коли дитина дві години чекає маму біля виходу з магазину або тренує силу волі, відмовившись від улюбленої «вкусняшки» тут – в порядку речей. Дітей у Китаї не шкодують – як тільки малюки зробили уроки, їх тут же спантеличують додатковими навантаженнями. Сліпа слухняність, сувора дисципліна і фанатичне працьовитість у цій країні є тими трьома китами, на яких тримається матеріальне благополуччя нації.
Хтось із класиків одного разу пожартував, що в Англії собак люблять більше, ніж дітей. У цьому жарті є частка правди. Головне завдання англійських вихователів – виростити з малюків «залізних» леді і джентльменів, а дорослі манірні англійці не висловлюють емоцій не тільки по відношенню до незнайомців. Сімейні стосунки теж не блищать одкровеннями.
Англійські бабусі не знають, що таке «няньчить онуків», так як у них своя особисте життя, на яку ніхто не вправі зазіхати. Все, на що здатні англійські старіючі леді – зібрати всю родину за одним столом на Різдво або провести з діточками пару-трійку днів у році. Батьки теж не надто сентиментальничают по відношенню до нащадків, зате виявляють завидну старанність, виконуючи свій обов’язок: годують, одягають і піклуються про те, щоб їх чадо потрапило в пристойну школу.
Коли маленькі англійці виростають, їх, цілеспрямованих і самостійних, відправляють у вільне плавання.
