Китай протягом десятиліть будував систему, у якій освіта стала головною інвестицією родин і шляхом соціального ліфту. У результаті країна має найосвіченіше молоде покоління за всю свою історію, але отримані дипломи вже не гарантують роботу.
Віра в те, що один іспит може змінити життя, бере початок ще приблизно з VII століття. Тоді в Китаї запрацювала система державних іспитів на чиновницькі посади, яка проіснувала до 1905 року. Теоретично будь-яка людина незалежно від походження могла здобути посаду через навчання, тому освіта сприймалася як єдиний реальний шлях із села до впливових станів.
Претендентів чекали роки зубріння конфуціанських текстів, відпрацювання складних письмових творів за суворими правилами, а в деякі періоди ще й оволодіння поетичною формою. Ця модель, де все вирішує іспит, трансформувалася в сучасний «гаокао» — єдиний вступний екзамен до університетів, який складають наприкінці 12-го класу. За форматом він нагадує українське НМТ.
Після культурної революції «гаокао» відновили наприкінці 1977 року, після понад десятирічної перерви. Тоді на іспит вийшли 5,7 мільйона людей різного віку й соціального статусу, а вже 1978 року у 598 вищих навчальних закладах країни навчалося 850 тисяч студентів.
Водночас стартувало стрімке економічне зростання: із 1978 року ВВП Китаю збільшувався в середньому більш ніж на 9% щорічно. Для сільських дітей вступ до університету означав тимчасову міську прописку, доступ до міських соціальних благ і шанс закріпитися на хорошій роботі у великому місті.
Скільки Китай інвестує в освіту
На цьому тлі китайські батьки сформували негласне правило: «не дай дитині програти на старті». Гонка починається буквально з початкової школи. Щоб у майбутньому претендувати на місце в таких провідних університетах, як Пекінський чи Цінхуа, дитина має пройти відбір на кожному рівні: з найкращої початкової школи — до престижної середньої, звідти — в одну з топових старших шкіл провінції, після чого є шанс скласти «гаокао» на високий бал.
У середньому китайські родини витрачають на освіту 17,1% доходу — приблизно в п’ять разів більше, ніж середній показник у світі. При цьому розрив між бідними й багатими відчутний: у найбіднішій чверті сімей на оплату навчання в старших класах іде 57% заробітку, тоді як у найбагатшій — 11%.
Саме навчання для школярів теж перетворилося на щоденний марафон. У середньому вони витрачають на заняття 55 годин на тиждень, тоді як глобальний середній показник — близько 44 годин.
Коли диплом перестає бути перевагою
Поки до вишів йшов відносно невеликий відсоток молоді, диплом дійсно виділяв випускника. 1980 року університети Китаю закінчили 147 тисяч людей — за чисельністю це порівняно з невеликим містом.
Ситуація різко змінилася наприкінці 1990-х. У 1999 році набір студентів за один рік збільшили більш ніж на 40%, а в наступні кілька років він зростав орієнтовно на 30% щороку. До 2010 року країна вже випускала 5,75 мільйона фахівців щороку.
До 2025 року кількість випускників перевищила 12,2 мільйона: 11,05 мільйона бакалаврів і випускників коледжів та ще 1,17 мільйона магістрів і докторів. На 2026 рік очікується вже 12,7 мільйона нових спеціалістів.
У підсумку Китай отримав найосвіченіше покоління у своїй історії: понад 60% молоді студентського віку навчаються у вишах. Однак кількість робочих місць для людей з вищою освітою не встигає за потоками випускників.
Тривалі проблеми на ринку нерухомості стримують економіку, а сектор кваліфікованих послуг, який мав би стати основним роботодавцем для молоді з дипломами, створює нові вакансії повільніше, ніж університети випускають студентів.
У результаті приблизно кожен шостий міський житель віком 16–24 років, який уже завершив навчання і шукає роботу, залишається без зайнятості. У цю статистику не входять школярі та студенти, хоча в цьому віці їх понад 60%. Із липня 2024 року рівень безробіття в цій групі коливається біля позначки 16,5%, а влітку, одразу після випуску, традиційно зростає.
Для порівняння, серед міських жителів 30–59 років безробіття становить близько 4%. Тобто молодь із дипломами стикається з ринком праці набагато жорсткіше, ніж старші покоління.
Перекіс спеціальностей і втеча в подальше навчання
Диплом дає перевагу лише тоді, коли є попит на саму спеціальність. У Китаї виник нерівномірний розподіл: гуманітарних фахівців випускають більше, ніж потрібно економіці, і саме їм найскладніше знайти роботу. Водночас частини інженерно-технічних спеціалістів, навпаки, бракує.
Щоб відкласти вихід на перегрітий ринок праці або компенсувати диплом менш престижного вишу «корочкою» елітного університету, багато випускників обирають продовжити навчання. У 2025 році до магістратури та аспірантури зарахували 1,44 мільйона осіб, тоді як на вступні іспити подали заявки 3,88 мільйона.
За опитуваннями, близько 64% випускників найкращим місцем роботи вважають державний сектор. Конкуренція тут вражає: на іспит для вступу на держслужбу до центральних органів на 2026 рік допустили 3,72 мільйона кандидатів, що в середньому означає приблизно 98 претендентів на одну посаду.
Частина молоді з заможних родин обирає іншу стратегію — «повільне працевлаштування». Вони не поспішають брати першу-ліпшу роботу, а чекають, поки з’явиться «краща» пропозиція. В інтернеті навіть закріпився вираз «діти на повну ставку» — так називають молодих дорослих, які живуть з батьками й беруть на себе домашні обов’язки в обмін на повне утримання.
Нейцзюань і «лежати пластом»: реакція на гонку
Коли зусиль усіх стає дедалі більше, а загальний виграш не зростає, конкуренція перетворюється на рух без просування вперед. У Китаї це явище називають «нейцзюань» — щось на кшталт «внутрішнього закручування», коли система працює на виснаження.
Відповіддю на цей тиск став сленговий термін «тан пін», що дослівно означає «лежати пластом» або «лежати рівно». Він став популярним у квітні 2021 року після допису колишнього робітника на форумі Baidu Tieba під назвою «Лежати пластом — це справедливість» і до кінця року увійшов до десятки найважливіших інтернет-виразів Китаю.
Прихильники підходу «тан пін» свідомо відмовляються від перегони за статусом і надмірних переробок. Вони прагнуть працювати менше, витрачати мінімум, не влазити в іпотеку, не купувати автомобілі й не квапитися зі шлюбом і народженням дітей.
Навесні 2022 року поширився ще жорсткіший вислів — «бай лань», який можна перекласти як «хай гниє» і за змістом близький до «махнути рукою». Його вживають тоді, коли мета видається настільки недосяжною, що людина зупиняє активні спроби щось змінити й дозволяє подіям плинути самі собою.
При цьому більшість молодих китайців усе ж працюють і намагаються будувати кар’єру. Від участі в перегонах багато хто відмовляється не через лінь. До принципу «лежати пластом» доходять навіть відмінники топових університетів, які вже довели, що можуть показувати високі результати, але вирішили, що подальші жертви та навантаження себе не виправдовують.
Так Китай одночасно має покоління з рекордним рівнем освіти й ринок праці, який не встигає запропонувати їм достатньо відповідних можливостей.
