«Відьма» у народних уявленнях — це не лише про страх, а й про знання. Якщо в родині пам’ятають бабусю, яка шепотіла над переляканими дітьми, або до прабабусі ходило пів села по допомогу, неминуче виникає запитання: чи не вважали б когось із нашого роду відьмою?
В українських селах на це відповідали не ворожінням, а цілою системою прикмет: дивилися, котрою донькою народилася жінка, від кого вона походить, які мала особливі ознаки та що вміла.
Котрою донькою народилася: «сьома — відьма»
У народних віруваннях відьмою або народжувалися, або ставали, навчившись. Коли казали «у роду була відьма», найчастіше мали на увазі саме природжену — ту, що такою з’явилася на світ.
Найпоширеніша прикмета — сім доньок поспіль без жодного сина. На Львівщині ще у 2005 році записали вислів: «Сьома дочка в сім’ї обов’язково буде відьмою». В інших селах кількість могла змінюватися: десь говорили й про п’ять доньок.
На Гуцульщині, у Космачі, додавали уточнення: якщо дівчаток більше ніж сім, то «всі справедливі», і відьми серед них уже немає. Природженою вважали й доньку відьми — дар нібито переходив до неї від матері.
Етнограф Володимир Гнатюк записав ще одну прикмету: якщо вагітна жінка, готуючи вечерю на Святий вечір, випадково проковтне вуглик, дитина може народитися відьмою або упирем.
Тілесні ознаки: хвостик і «чорна стежка»
По всій Україні згадували про маленький хвостик «з палець» у природженої відьми. У дівчинки він нібито голий, а в старшої жінки обростає шерстю.
На Слобожанщині шукали ще одну ознаку — так звану «чорну стежку»: смужку волосся на спині від потилиці до пояса. Такі прикмети вважали знаком природженого дару.
Природжена і навчена: кого більше боялися
У народних уявленнях розрізняли дві категорії: родима (природжена) відьма і учена (навчена). Перша нібито отримувала силу від народження, друга — опановувала її від іншої відьми.
Небезпечнішою вважали саме навчену. У XIX столітті збирач прислів’їв Матвій Номис записав: «Гірша відьма вчена, як родима». На Прикарпатті пояснювали: на природженій гріха немає, бо «не винна, так Бог дає», а навчена сама свідомо взяла це знання.
На Слобожанщині природжену цінували ще й за те, що вона могла зняти чужу шкоду, навіть якщо зло накоїла не вона. Там же казали: «Родима робе урону менше, а знає більше».
У сварках жінки іноді кидали одна одній: «Ти роблена відьма, а я рождена — я важніша від тебе!» — підкреслюючи, що природжений дар нібито «вищий» за набутий.
«Народитися в сорочці»: не про чаклунство, а про щастя
Дитина, яка з’являлася на світ «у сорочці», тобто в плодовій оболонці, у східних слов’ян вважалася не відьмою, а щасливою — розумною й талановитою.
На Поліссі таким людям довіряли важливі справи: вони могли першими починати сівбу чи нести до церкви вінок з останніх колосків.
У деяких сусідніх традиціях — у поляків і частини південних слов’ян — «сорочка» пов’язувалася вже з відьомством. Але в українських селах, якщо згадували, що дідусь «народився в сорочці», це вважали доброю прикметою, а не знаком чаклунства.
Як передавалися знання в родині
Природжений дар сприймали як те, що дається долею, але уміння в роді підтримували й навчанням. На Прикарпатті казали: «Воно в роду по лінії йде, що мати дочку вчить».
На Тернопільщині уточнювали: якщо вміють і мама, і бабуся, то, швидше за все, навчать і доньку, але це вже «не те», бо її вчили, а не такою народилася.
Вважалося, що відьма чи знахарка не забирає знання із собою. Наприкінці життя вона передає його комусь із близьких — зазвичай доньці або онуці — словами чи дотиком руки. В одному прикарпатському селі бабуся, яка виливала віск, передала вміння молодшій сестрі зі словами: «Я тобі здаю своє ворожбитство».
Що означає слово «відьма»
Слово «відьма» походить від «відати» — знати. Той самий зміст — «та, що знає» — мають і назви «знахарка», «знатниця», «знаха», тільки вони пов’язані вже зі словом «знати».
І нині про людину з незвичайним даром у селі можуть сказати: «щось знає» — і це не завжди звучить осудливо. На Слобожанщині селяни пояснювали етнографові, що відьма — це та, яка вміє пізнавати потаємне.
Відьма, знахарка, шептуха: у чому різниця
Етнографи на Слобожанщині зауважували, що природжених відьом часто плутали зі знахарками. Відмінність, яку записали, була така: відьма може перекидатися на тварину, а знахарка — ні.
За повір’ями Волині та Вінниччини, відьма перекидалася на кішку або собаку, щоб уночі непомітно пробратися в чужий хлів.
До знахарки чи шептухи зверталися, коли треба було «зняти» те, що нібито накоїла відьма, або «зговорити» корові молоко. На Слобожанщині казали: «Треба йти до шептія, щоб пошептав корові».
У галицьких розповідях відьма сама побоювалася знахарки й вважала її вищою за себе. Бабусю, яка шепотіла або виливала віск, у селі називали шептухою, знахаркою чи ворожкою. До неї йшли по допомогу, а не ховалися від неї.
Зовнішність: очі, брови і сумніви
У записах етнографів трапляються й прикмети зовнішності. Очі відьми описували як чорні або зелені, надто блискучі. На Слобожанщині додавали, що в її зіниці людина нібито відбивається догори ногами.
Підозру викликали й зрослі брови, а про стару відьму казали, що вона ніколи не дивиться прямо в очі. Водночас багато селян наполягали на протилежному: на вигляд відьма — звичайна жінка, а молоду за зовнішністю взагалі не впізнати. На Тернопільщині про неї говорили: «А так то звичайнісінька жінка».
Чого остерігалися: корови, роса і Великдень
Найчастіше відьму підозрювали в тому, що вона забирає молоко в чужих корів. На Слобожанщині селяни пояснювали просто: «Відьма — це жінка, що доїть ночами чужих корів».
Особливо її стерегли на Юрія та на Купала. До сходу сонця відьма нібито збирала полотном або подолом росу з чужих пасовищ, щоб молоко перейшло до її корови. На Поліссі в ніч на Купала у дверях хліва ставили борону — як захист від відьом.
Побачити відьму, за повір’ями, можна було й у церкві на Великдень. На Прикарпатті для цього тримали під язиком освячений часник. На Слобожанщині — сир із вареника, який відкладали ще із заговин перед Великим постом.
На Тернопільщині розповідали, що в церкві відьми стоять із дійницями на головах, але бачить їх лише той, хто народився в родині першим. На Волині відьмою вважали й жінку, яка у велике свято ходить по хатах просити в позичку, тому в такі дні намагалися нічого не давати.
Підозра часто падала на сусідку з добрим господарством: «Її корова дає відро молока, а ваша — літру», — так міркували на Прикарпатті. На Київщині вміння лікувати корів приписували відьмам, і це могло образити родину. Коли етнограф попросив поради щодо корови в досвідченої господині, її син обурився: «Хто се тут наплутав про мою матір?»
Про що запитати старших у родині
Якщо хочеться зрозуміти, кого в селі могли б назвати відьмою серед ваших предків, варто розпитати старших не стільки про зовнішність, скільки про родинні історії.
- Котрою донькою народилася прабабуся, чи були в неї брати?
- Чи не казали про когось із роду, що він або вона «щось знає»?
- Хто вмів шепотіти, виливати віск, до кого ходили по допомогу?
- Кому передали ці вміння — доньці, онуці, сестрі?
А якщо в родині згадують, що хтось «народився в сорочці», за тими ж повір’ями це радше знак щастя, ніж чаклунства.
