Лицарі-тамплієри у Середньовіччі раз за разом дивували сучасників: багато з них доживали до 60–70 років і до кінця залишалися здатними воювати. На тлі тогочасної смертності це виглядало майже дивом, тому їхнє довголіття довго пояснювали особливим божественним заступництвом.
Сучасні дослідники вважають, що головний секрет криється не в чудесах, а в поєднанні стриманого харчування, дисципліни та високої для того часу гігієни.
Яким було життя і вік людей у XIII столітті
В Англії XIII століття, як і в більшості європейських країн, демографічна ситуація була дуже суворою. Через надзвичайно високу дитячу смертність — до третини дітей не доживали до п’яти років — середня очікувана тривалість життя від народження становила лише близько 31 року.
Однак якщо хлопчик переживав критичні дитячі роки, минав юнацькі хвороби й ставав лицарем або заможним землевласником, то цілком міг розраховувати на 50–60 років життя. Це підтверджують старі монастирські записи, зокрема сувої ченців церкви Христа в Кентербері.
Навіть на цьому тлі тамплієри виглядали винятково. Їхня середня тривалість життя була ще вищою за інших представників привілейованих верств — приблизно на 5–10 років, попри однаковий ризик загинути в бою.
Хто такі тамплієри і як вони жили
Орден Храму існував майже два століття і поширився по всій Європі. Наприкінці XIII століття до нього належало, за різними оцінками, від 15 000 до 20 000 людей. Водночас справжніх лицарів-храмовників було лише близько 10–15% — приблизно півтори-дві тисячі осіб, а решту складали сержанти, зброєносці, ремісники та священники.
Попри величезні багатства ордену, отримані завдяки пожертвам паломників і здобичі з хрестових походів, самі лицарі жили напрочуд скромно. Вступаючи до ордену, вони давали обітниці бідності, цнотливості та послуху. Їм заборонялося володіти розкішним майном, користуватися становищем, щоб наживатися на бідних, а також навіть просто затримувати погляд на жінках.
Лицарі-тамплієри вважалися одними з найефективніших воїнів свого часу. Вони мали відповідати суворим вимогам до фізичної форми, носили важкі обладунки, постійно брали участь у походах і битвах, тому орден змушений був подбати про якісний і продуманий раціон, не виходячи за межі церковних правил.
Чому ми знаємо, що вони доживали до старості
Про поважний вік багатьох тамплієрів свідчать надійні історичні джерела. Відомо, що останній великий магістр ордену Жак де Моле, якого стратили у 1314 році, мав близько 70 років. Того ж року на вогнище піднявся Жоффруа де Шарне — йому було близько 63.
Серед відомих довгожителів-магистрів згадують також Тібо Годена, Гуго де Пейна та Армана де Перігора. Ці люди не лише перетнули шістдесятирічний рубіж, а й довго зберігали ясність розуму та можливість керувати військами й особисто брати участь у бойових діях.
Для простих людей той епохи таке довголіття видавалося неймовірним, тож його часто пояснювали особливою милістю Неба. Однак професор-гастроентеролог Франческо Франческі з Католицького університету Святого Серця в Римі, який спеціально досліджував цей феномен, у медичній публікації доходить висновку: значну роль відігравали продумане харчування та санітарні норми, закріплені в ордені.
Як Латинський статут регулював повсякденне життя
Приблизно на початку XII століття французький богослов святий Бернар Клервоський допоміг ордену сформувати розгорнутий перелік правил, який мав впорядкувати щоденний побут храмовників. Цей документ назвали «Латинським статутом». Його ухвалили на соборі в Труа 1129 року, поклавши в основу вчення Августина та Бенедикта.
Хоч у різних відділеннях ордену в Європі кухні могли відрізнятися місцевими продуктами, загальні засади харчування залишалися єдиними для всіх братів. Статут детально регламентував не лише обов’язки захищати сиріт і вдів, уникати спілкування з відлученими від церкви та триматися подалі від спокус, а й те, що саме та як лицарі їли.
Усі брати мали сідати до спільної трапези разом, за одним столом, у повній тиші. Якщо комусь потрібна була сіль чи інша приправа, він звертався до сусіда тихо і зі смиренням. Після завершення трапези всі мовчки дякували Богу. Залишки м’яса та шматки хліба обов’язково віддавали бідним, а цілі хлібини берегли на наступні дні, не допускаючи марнотрати.
Коли і яке м’ясо їли лицарі
Попри церковні пости й поширену тоді недовіру до м’яса, яке нібито «розпалює плоть», тамплієрам було дозволено вживати тваринні продукти. Устав шукав компроміс між релігійними обмеженнями й потребами організму воїна.
Статут передбачав, що тричі на тиждень — зазвичай у неділю, вівторок і четвер — братія могла їсти м’ясо. У неділю лицарям високого рангу дозволяли і обід, і вечерю з будь-яким видом смаженого м’яса. Архівні свідчення показують, що найчастіше на столі були яловичина, птиця, шинка або солоний бекон.
Порції були щедрими: після трапези на тарілці лицаря мало залишатися стільки їжі, щоб можна було нагодувати принаймні двох жебраків. У східних прецепторіях, де лицарі контактували з мусульманським населенням, свинину їли рідше, натомість частіше подавали баранину чи курятину — з огляду на місцеві звичаї.
«Легкі» дні: овочі, каші, молочне та фрукти
У понеділок, середу та суботу тамплієри переходили на набагато скромніший раціон. У Статуті це описували як дво- або триразове вживання овочів чи інших нетваринних продуктів із хлібом. Фактично йшлося про харчування, яке за складом дуже нагадує те, що сьогодні називають середземноморською дієтою.
У такі дні лицарі їли не лише овочі. До меню входили свіже молоко, сир, яйця, а також густі поживні каші з вівса чи бобових, насичені клітковиною овочеві рагу. Завдяки торговим зв’язкам зі Сходом вони використовували рідкісні для західних європейців спеції — кмин і корицю.
У садках прецепторій вирощували інжир, мигдаль, гранати, оливки. Частину таких плодів храмовники отримували також як дари від братів зі східних земель. Таким чином, у їхньому раціоні регулярно були присутні й фрукти.
П’ятничний піст і ставлення до слабких
П’ятниця була днем суворого посту. Тоді лицарі повністю відмовлялися від молока, яєць та будь-якої їжі тваринного походження. Єдиним дозволеним джерелом білка залишалася в’ялена чи солона риба: її не зараховували до «м’ясних» продуктів, тому церковні правила дозволяли споживати її в піст.
При цьому орден демонстрував гнучкість у ставленні до хворих, поранених або виснажених воїнів. Їх від посту звільняли, а харчування, навпаки, посилювали — зокрема давали м’ясо птиці. Мета була проста: якнайшвидше повернути таких братів до строю.
Вино, пиво і жорсткі обмеження на алкоголь
Хліб і страви тамплієри запивали вином, однак неконтрольоване вживання алкоголю суворо засуджували. У Статуті зазначалося, що якщо брат дозволяє собі пити стільки, що втрачає самоконтроль і не хоче виправлятися, його слід покарати за цю провину.
Окрім чистої води й молока, лицарі пили вино, але завжди у невеликих дозах. Часто його розбавляли водою, іноді додавали екстракти трав — алое, анісу чи кмину, які виконували роль природних антисептиків. Час від часу на столі з’являлося й пиво, але і для вина, і для пива діяло спільне правило: алкоголь допускався виключно в «помірних кількостях».
Гігієна та санітарні норми як додатковий захист
Не менш важливим за раціон було ставлення тамплієрів до чистоти. В епоху, коли навіть королі нерідко нехтували елементарною гігієною, у храмовників існували чіткі вимоги: перед їжею обов’язково мити руки, а братам, які працювали надворі чи доглядали коней, заборонялося заходити до кухні й брати участь у приготуванні страв.
Такі правила з’явилися не випадково. На Близькому Сході орден контактував з арабськими лікарями, переймаючи їхні знання в галузі медицини, хірургії та гігієни. Дотримання цих норм, ще задовго до відкриття мікроорганізмів, допомагало лицарям уникати численних кишкових інфекцій, які тоді часто косили армії.
Чому раціон тамплієрів нагадує сучасні рекомендації
Орден тамплієрів поєднував величезні ресурси й досить прогресивний підхід до організації побуту з жорсткою дисципліною і глибокою релігійністю. Лицарі не могли «розслаблятися» за столом: регулярно дотримувалися постів, не переїдали жирного м’яса, обмежували алкоголь, їли багато овочів, бобових і фруктів та постійно були в русі через військову службу.
Ці правила вражаюче перегукуються з тим, що нині радять фахівці: збалансований раціон з великою кількістю рослинних продуктів, помірне вживання червоного м’яса, дотримання гігієни, обережність з алкоголем і регулярна фізична активність.
Для тамплієрів така система була насамперед вираженням послуху Статуту й церковним настановам. Та в підсумку саме вона, на думку дослідників, могла помітно сприяти їхньому довголіттю та кращому здоров’ю порівняно з багатьма сучасниками.
