Картини, що належать до жанру хоррор, надзвичайно рідко дарують глядачеві сюрпризи, найчастіше пропонуючи одноманітні варіації давно відомих і набили оскому кліше, насичених примітивними, спрямованими на інстинкт спецефектами. Творці заливають екран тоннами кетчупу, нагнітають саспенс нерозбірливою затемненій або тремтячою картинкою (мок’юментарі) і напруженим музичним супроводом. Однак, незважаючи на їх зусилля, зняти кінофільм, який лякав би кожного дивиться, нереально за визначенням. Тому картини, творці яких не просто ретельно відпрацьовують жанрові механізми, але й паралельно піднімають проблеми більш глибокі й гострі, викликають у глядача не лише цікавість, а нестримне захоплення. Ось із-за цього фільм «Бабадук» є без перебільшення однією з найважливіших хорроров 2014 року.
Жанр як обрамлення історії
Картина «Бабадук» (відгуки кінокритиків одностайні в думці), зберігаючи традиційну для жанру фільму жахів форму, при перегляді виявляється напрочуд витонченим і осмисленим творінням, в якому жанрові канони служать, швидше, обрамленням для покладеної в основу сценарію історії. Режисерові і сценаристові в одній особі Кент вдалося створити одну з найцікавіших хоррор-кінострічок за останній десяток років, яка лякає без поширених прийомів, характерних для картин-одноденок.
Сюжет
Австралійський фільм жахів показує історію головної героїні Амелії (Ессі Девіс), яка за трагічної випадковості в один і той же день стає вдовою і матір’ю. Коли головна героїня з чоловіком прямували в пологовий будинок, їх автомобіль потрапив в аварію. Пройшло близько семи років, син Сем (Ноа Уайзман) вже ходить в школу, але у хлопчика постійні проблеми у спілкуванні з оточуючими, його поведінка швидше можна позначити як асоціальне. Що не дивно: Семуель одержимий монстрами і запальний, легко втрачає контроль. Мати не може змиритися з втратою чоловіка, мало уваги приділяє синові, навіть не святкує день народження. В один з похмурих вечорів дитина просить Амелію прочитати йому дивну книгу, знайдену на книжковій полиці. Вона розповідає про чудовисько на ім’я Бабадук (відгуки глядачів проводять паралель з Бугименом), яке ховається в темряві і спонукає свою жертву робити жахливі вчинки. З тих пір дитина повністю втрачає спокій, а після з ним за компанію злітає з котушок і сама Амелія – їй скрізь ввижається Бабадук.
Конструкція
Фільм «Бабадук» може достукатися до кожного глядача, незалежно від його вікової категорії, психологічного стану та культурного бекграунду. В цьому його цінність, цим він схожий з культовими картинами, починаючи з неперевершеного хичкоковського «Психозу» і закінчуючи «Виганяє диявола» Фрідкіна. Але більш за все фільм «Бабадук» відгуки називають схожим на «Сяйво» Кубрика. Серед інших варіантів – картини Поланського «Дитина Розмарі» та «Відраза», хоча в порівнянні ними дітище Дж. Кент більш прямолінійно, ніж хотілося б. Вся справа в конструкції картини. Вона вибудувана так, що за зовнішнім шаром – «класичної страшилкою про монстра з темряви», изводящем сім’ю, у якої і так проблем достатньо (відразу виникають асоціації з «Кэндимен» і «Жах на вулиці В’язів»), ховається другий шар, що представляє собою иносказательную трагедію про вдову, яка ніяк не може відпустити померлого чоловіка. Амелія холодна до сина і десь на підсвідомому рівні звинувачує дитини в смерті чоловіка. Вона не заводить нових відносин, а навіть невинне і швидкоплинне згадка кого-небудь з оточуючих про її загиблого коханого викликають у головної героїні страшні напади дратівливості, переходять у відверту агресію.
Учениця Ларса фон Трієра
Режисер фільму — австралійка Дженніфер Кент – вважає себе ученицею і послідовником Ларса фон Трієра. Вона на початку своєї кар’єри працювала у нього асистентом під час зйомок «Догвілля». Можливо, саме тому постановник і сценарист використовує фігуру монстра для того, щоб загострити емоції своїх персонажів до межі, зробити їх гіпертрофованими, при цьому не позбавивши їх зрозумілості та впізнаваності. І їй, починаючому творцеві, це повністю вдається, вона домагається виняткової прозорості та визначеності. Жахи «Бабадук» мають все – пригнічену біль, раннє дорослішання, терзающее почуття провини і образи, все це органічно вплетено в рамки містичного хоррора.
Перегляд похід до психолога
Фільм буде тріпати нерви глядачеві, подібно психолога-професіонала. Творець поступово нагнітає атмосферу через символічні моменти і за допомогою незвичайного поєднання візуальних (оператор Радослав Ладчук) і звукових (композитор Джед Курзель) ефектів. Сама Дженніфер визнає вплив на свою творчість Лінча, Дрейда і Карпентера. І треба визнати, їх вплив кілька помітно. Але вищим пілотажем у фільмі «Бабадук» відгуки називають фінальну сцену, в якій відбувається заломлення на «друге дно», і його можна назвати вичерпним епілогом, історією про подолання трагедії і початком нового етапу життя.
Технічна сторона
Технічна сторона картини, незважаючи на дуже скромний бюджет (2 млн доларів), виглядає гідно. Жахи «Бабадук» можуть похвалитися вмілою грою світла і тіні, цікавими неординарними операторськими прийомами і відчутним ефектом присутності. Також незайвим буде згадати виключно органічну гру акторів, які примудряються не скочуватися на істерику, зберігши правдоподібність всього, що відбувається дійства. Так що малобюджетність кінострічки в очі не впадає. Фільм «Бабадук» дубльований також враження не псує, авторську задумку не порушує, зберігаючи заповітний саспенс. Хотілося б сподіватися, що продюсери не надумають знімати сіквел, залишивши фільм самобутнім досягненням сучасного хоррора.
Справжній подарунок
«Бабадук» є справжнім подарунком всім любителям фільмів жахів. Це інтелектуальний шедевр і прекрасний привід задуматися тим сценаристам і режисерам, які вважають, що картина жанру жахів – це конструктор з перевірених кліше, які і скріплювати органічно необов’язково. Адже у фільмі немає жахливих привидів, які з’являються за спиною або выползающих з дзеркала або телевізора, і розлитої по всій підлозі крові теж немає. Тут глядача лякає звичайне пальто, рукавички і циліндр, нестандартним чином повішені на гачок. Режисер змушує кожного дивиться заглянути в душу і відшукати там те, чого потрібно боятися по-справжньому, а такий самоаналіз однозначно буде страшніше «Астралу» і «Дзеркал». Після перегляду картини не страшно (принаймні дорослому глядачеві) пересуватися в темряві по квартирі або спускати ноги з дивана, але зазирнути всередину себе і спробувати розібратися у своїх думках – досить страшна завдання.
