Ця історія відбулася в 1991 році, коли Європа знайшла нові кордони і безліч людей ринули в країни Заходу, сподіваючись на те, що там вони зможуть почати нову більш гідне життя.
7 серпня 1991 року в албанській порту Дураццо йшла рядова розвантаження кубинського цукру з корабля «ВЛОРА». Несподівано до нього наблизилася натовп людей, яка миттю перетворився на лавину.
Вона штурмом взяла корабель і його капітану Миня Мілад наказано було брати курс на Італію. Ніякі вмовляння і погрози з боку охорони портової не допомогли.
Не допомогли і запевнення капітана, що мотор «Влоры»знаходиться в аварійному стані. У загальній складності на корабель занурилося 20 тисяч осіб. Серед них були жінки, діти і старики.
Капітан змушений був підкоритися. Несправний судно наблизилося до італійського берега тільки через добу. Але в Бріндізі «Влору» відмовилися прийняти категорично.
Зневірених пасажирів не хотіли приймати і в наступному порту. У Барі. Капітан по рації повідомив, що ситуація на кораблі близька до катастрофи. Вода і провізія закінчилися, судну терміново потрібен ремонт. Портове керівництво здалося. «Влоре» дозволили причалити до молу.
Але що робити з такою лавиною голодних, змучених людей?
Для Італії це подія було незвичайним. У грудні 1991 року розпався Радянський Союз. А двома роками раніше урочисто знесли Берлінську стіну. Європа з захопленням вітала ці події, не підозрюючи, що їх чекає в недалекому майбутньому. І тепер уряду Італії терміново потрібно було кудись визначити 20 тисяч нежданих гостей. Насилу місцевої поліції вдалося випровадити натовп на стадіон Вікторія.
Було вирішено депортувати всіх назад в Албанію.
Коли пасажири «Влоры» про це дізналися, то почалися масові заворушення. Місцева поліція була не в змозі впоратися з збожеволілої натовпу. Але залишати людей голодними теж було не можна. Провізію на стадіон кидали з вертольотів. Тоді уряд країни пішов на обман.
Албанцям пообіцяли, що всіх без винятку доставлять в Рим на літаках.
Насправді літаки брали курс на Тирана. Втекти вдалося двом-трьом тисячам осіб. Серед них був Кледи Каду. 17 річний танцівник. Зараз він став дуже відомим в Італії людиною. У фільмі Даніеле Вікарі «Солодкий корабель» Кледи згадує про події того дня:
Кледи Каду бере інтерв’ю у соліста балету Володимира Дерев’янко.
Кледи каже, що російська школа балету завжди його захоплювала.
— Мені досі здається, що я хочу пити.
Спрага була такою нестерпною, що я пив морську воду, від якої ставало тільки гірше.
Його запитали: — Що змінилося за 20 років в Італії по відношенню до емігрантів?
— У італійців до них пропав інтерес. Раніше такого байдужості не було.
