Зміст:
- Літні батьки: батько в будинку престарілих і неспокійна мама
- Різні рішення
- З любов’ю — і в бік від звичного русла
- З гумором і без критики
- Як підготуватися до розмови на тему
Коли ми слухаємо іншої людини з увагою і турботою, він відчуває, що його розуміють і підтримують. Але що робити, коли вже просто нестерпно далі слухати, коли ми відчуваємо дискомфорт, напруження й у самих проблем по горло або коли нас просто дратує необхідність постійно вислуховувати одне і те ж? Майже всі дорослі діти літніх батьків час від часу опиняються в такій ситуації. Як себе вести?
Дорослі дочки особливо чутливі до скарг матері, і це цілком зрозуміло. Дочки часто нелегко розібрати, де закінчується відповідальність перед матір’ю і починається відповідальність перед самою собою. Ось приклад того, як я намагалася одночасно бути відкритою для своєї мами Роуз і відгородитися від неї.
До змісту
Літні батьки: батько в будинку престарілих і неспокійна мама
Коли обом батькам було трохи за вісімдесят, вони переїхали в місто Топіка, щоб бути ближче до мене і моєї сім’ї. Мій батько Арчі вселився в будинок престарілих (тепер це називається медичним центром), а мама — в окрему квартиру.
Всі роки свого довгого шлюбу Роуз доглядала за Арчі, але тепер вона була безпорадна і не могла контролювати навіть найпростіші елементи догляду за ним. Крім того, на майже десятирічне зміст Арчі в трьох різних будинках престарілих йшли майже всі її ресурси.
У мами було багато власних проблем, але вона не мала звички говорити про них прямо. За довгий період її життя в Топіку я не можу пригадати, щоб вона хоч раз зняла трубку і сказала: «У мене був жахливий день. Можна я приїду на вечерю?» — або: «чи Можете ви зі Стівом приїхати до мене? Мені нудно». Вона так довго відсувала свої потреби на задній план, що насилу визнавала їх.
Незважаючи на величезну любов до життя, Роуз, перебуваючи одна в квартирі, без достатнього кола знайомих, справ і цілей, зосередилася виключно на батька. Вона стала ще пильніше стежити за можливими помилками в квитанціях або за тим, що робиться чи не робиться для Арчі. Роуз втратила об’єктивність і відчуття реальності, сконцентрувавшись лише на негативі.
До змісту
Різні рішення
Ми зі Стівом були єдиними, до кого вона зверталася зі своїми посиленими стражданнями і тривогою. Приблизно через дві хвилини наполегливих і тривожних скарг Роуз про те, що Арчі ніяк не міг використовувати стільки серветок, прокладок і пелюшок, скільки було вказано в рахунку, мама і я були як дві оголені нервові системи, підключені один до одного і сіпаються у конвульсіях.
Мої машинальні відповіді тільки погіршували ситуацію. Коли я тимчасово дистанціювалася від Роуз, рідше телефонуючи або відвідуючи її, це лише посилювало неспокій мами, тому що її фіксація на батька ставала тільки сильніше.
Іноді я намагалася «логічно міркувати» з нею і пояснювати принцип роботи будинку престарілих або системи виставлення рахунків. Тоді Роуз здавалося, що її не розуміють і навколо немає союзників, і вона подвоювала зусилля, намагаючись донести свої думки.
У свої найгірші дні я огризалася на неї: «Я сьогодні просто не можу більше слухати розмови про папу!». Через явне роздратування в моєму голосі Роуз здавалося, що її критикують, і нічого доброго не виходило.
У вдалі дні, відчуваючи себе спокійно і впевнено, я знаходила в собі сили бути терплячою і співпереживати мамі, неважливо в чому. Я слухала з відкритим серцем і говорила: «Ситуація з татом так жахлива і триває так довго. Не знаю, як ти умудряешься справлятися. Чи можу я чимось допомогти?».
До змісту
З любов’ю — і в бік від звичного русла
Одного разу зосередженість мами на Арчі та квитанціях від будинку престарілих перейшла всі межі. Я сіла на диван поруч з нею, обняла її і сказала: «Мама, я дуже люблю тебе. Дай бог кожному таку маму. Мені було так добре з тобою, і ти стільком речей мене навчила. Мені шкода, що це така важка ситуація і вона стільки триває. Але останнім часом мені здається, ніби я втрачаю свої стосунки з тобою. Таке відчуття, що, коли ми разом, ми 98 відсотків часу розмовляємо про Арчі, замість того щоб говорити один про одного».
Перша реакція мами була захисною, що зрозуміло.
«Тоді я більше не буду згадувати про нього! — заявила вона. — Якщо тобі нецікаво, я не буду говорити про це». Мені, природно, теж першим ділом захотілося зайняти оборонну позицію, але я стрималася.
«Я хочу знати, що відбувається з татом, — продовжувала я з теплотою в голосі. — Справа не в тому, що я не хочу підтримати тебе. Я знаю, як тобі важко переживати татове стан. Але мені здається, що ми говоримо про нього надто вже багато».
«Що ти маєш на увазі?» — запитала мама.
«Я просто думаю, що Арчі отримує дуже велику частку нашої уваги, — пояснила я. — Я відчуваю, що кажу так багато про хвороби і проблеми тата, що мама відсувається на задній план, і мені сумно і самотньо-за цього».
У ході бесіди я відчувала, що мама дійсно почала чути мене і мої слова все-таки зачепили її, тому що вони були продиктовані любов’ю, а не бажанням покритикувати. Потім я перевела розмову на інші теми, попросивши маму розповісти про що-небудь з минулого, і питала її думки про рішення, які мені самій треба було прийняти. Таким чином, я відсунула Арчі з авансцени.
Іноді ваш співрозмовник може не знати іншого способу продовжити спілкування, крім як у вигляді машинальних скарг. Спрямовуючи розмову в бік від звичного русла, ми повинні запропонувати інші способи.
До змісту
З гумором і без критики
В реальному житті не можна змінити укорінені сімейні моделі поведінки одним або двома розмовами. Мамина звичка звертатися до мене з інтенсивним акцентом на батька виникла ще в моїй юності, задовго до того, як він став старим і хворим. Тому для мене ця проблема була не нова. Коли Роуз зосереджувалася на Арчі з тривогою, що перевершувала мій межа в конкретний день, я повинна була шукати нетривіальний спосіб впоратися з власними емоціями.
Допомагав гумор. Я навчилася сміятися і поддразнивать Роуз: «Мама, я впевнена, що ти трохи збожеволіла. Якщо ти згадаєш тата ще хоч раз, я зараз же приїду і наподдам тобі!».
Крім того, я висловлювала відмінності в наших поглядах, намагаючись не критикувати, не звинувачувати і не намагатися змінити Роуз. «Знаєш, мамо, — не раз казала я їй, — я думаю, що ми абсолютно по-різному дивимося на ці рахунки з татового будинку престарілих». «Як так?» — питала вона. «Я відчуваю таке полегшення, що про нього піклуються інші люди і що ні тобі, ні мені не потрібно цього робити, що я готова заплатити вдвічі більше за ці чортові підгузники!» — відповідала я.
Якщо я не намагалася змінити або переконати її, Роуз теж розслаблялася.
Вона добре реагувала і тоді, коли я доводила її скарги до абсурду замість того, щоб пояснити їх неправомірність логічно. Одного разу я серйозно запропонувала їй озброїтися ручкою і папером і засісти в кімнаті Арчі на добу, щоб простежити, скільки підгузників, серветок та інших витратних матеріалів насправді витрачають на нього. Хоча мама сказала, що не хоче присвячувати цьому весь свій день, вона зрозуміла жарт, хай і серйозно замислившись над цією ідеєю.
Коли сімейні відносини напружені, для відволікання скаржника від предмета його заклопотаності набагато корисніше використовувати гумор, легкість і уяву. Тон нашого голосу нітрохи не менш важливий, ніж зміст слів. Завдання полягає в тому, щоб передавати менше тривоги, що повідомляють нам.
До змісту
Як підготуватися до розмови на тему
У мене ніколи і в думках не було забороняти мамі висловлювати свою біль або змушувати її замовкнути, про що б не йшла мова. Якщо я перебувала в спокійному стані, я задавала Роуз питання, щоб більше дізнатися про її переживання.
Що найважче в тому, що Арчі знаходиться в будинку престарілих? Вона коли-небудь відчувала себе винуватою, що не в змозі доглядати за ним вдома сама? Яке це для неї: десять років оплачувати рахунки з будинку престарілих, коли вона багато років так ретельно економила і вкладала свої гроші? У чому її занепокоєння щодо власного фінансового майбутнього? Вважає вона, що їй буде легше після смерті Арчі або, навпаки, важче? Куди, на її думку, енергія, яка витрачається зараз на занепокоєння?
Повна заборона на обговорення якоїсь теми рідко приносить користь. Ми можемо випробовувати спокусу сказати: «Мама, не говори більше про батька в моєму домі!» — але така позиція принесе лише короткочасне полегшення, та й то не факт. Повна заборона розмов на хвору тему замете її під килим, що неминуче призведе до загострення почуттів іншої людини з цього приводу. Перевівши розмову, який перевантажує нас, в інше русло, ми повинні не пізніше повернутися до нього — з цікавістю, але не критикою.
Скажімо, ваш батько безнадійний іпохондрик. Вам, можливо, здається, що у вас лусне голова, якщо ви ще хоч раз почуєте його скарги про болячки і лікарів, тим більше що він все одно не піклується про себе сам і не слід ваших порад. У перший момент ви можете пожартувати з ним про його тривоги або змістити акценти. Підійдіть творчо до відновлення розмови з батьком у спокійний момент, щоб детальніше дізнатися про гострій темі хвороб і докторів в сім’ї.
Наприклад, можна запитати: «чи Були в нашій родині інші родичі, хто сильно турбувався про своє здоров’я?»; «Чи можеш ти розповісти мені про інсульті дідусі, і як він впорався з ним?»; «Як ти думаєш, твої батьки добре дбали про своє здоров’я?».
Здається абсолютно нелогічною ідея складати план, як завести розмову на ту саму тему, про яку ви більше нічого не бажаєте чути. Але якщо ми зуміємо задавати питання, які підштовхують до роздумів (а не до реактивності), ми викличемо більше емпатії у відповідь і самі будемо співпереживати.
Стаття надана видавництвом “Альпіна Паблішер”
