Мій прадідусь дивом уцілів в блокадному Ленінграді. Бабусі і дідусі

Ллються з цих фотографій
океани біографій,
життя в яких вся, до дна
з нашої переплетена.
Булат Окуджава

У нашому будинку фотографії зберігаються в різних альбомах. Є альбоми повсякденні, які ми гортаємо дуже часто. В них фотографії всіх членів нашої родини, родичів, друзів. Але є один альбом, який зберігається в заповітному місці, на окремій полиці. Це альбом пам’яті про тих, кого з нами немає. До нього ставлення особливе, можна сказати, священне. Відкриваєш його тремтячою рукою, і з його сторінок в очі дивиться тобі чужа молодість, молодість далеких років.

Раніше я не замислювалася про внесок моїх предків в історію країни, але чула, що ними можна пишатися. Виявилося, що мої прадіди воювали, захищаючи рідну землю від фашистів, брали участь в боях на фронтах фінської, Великої Вітчизняної, японської війни, працювали в тилу, всіх їх також пов’язував блокадний Ленінград. Після закінчення Великої Вітчизняної війни кожен з них намагався бути корисним, працювати на благо своєї малої батьківщини.

Я хочу розповісти про долю мого прадіда по татовій лінії — Ленькова Степана Степановича, якого я в своєму житті ніколи не бачила, т. к. він помер за чотири роки до мого народження.

Виходець із сільської місцевості, Степан Степанович Леньков пережив нелегке дитинство. Коли йому було шість місяців, у нього помер батько. Закінчив чотири класи. У п’ятнадцять років поїхав у р. Гіркий будувати автозавод. Через три роки його забрали в армію і на флот.

З 1939 року він брав участь у фінській війні, а потім у Великій Вітчизняній. У грудні 1941 року отримав кульове поранення в ногу близько Ленінграда. Незабаром почалася блокада. Дивом залишився живий, коли на шпиталь впала бомба, і палату розрізало на дві частини: вулицю і ліжко, де лежав прадідусь. За словами прабабусі, він не любив розповідати про цих девятистах днями блокадного Ленінграда, який пізніше він захищав, обстрілюючи позиції ворога з важких корабельних знарядь, установлених на залізничних платформах.

Закінчив Велику Вітчизняну війну під Кенігсбергом. Нагороджений медаллю » за оборону Ленінграда, Орденом Великої Вітчизняної війни та Орден Червоної Зірки. У 1951 році мій прадід одружився на Маслової Євдокії Григорівні. Пізніше у них народилося п’ятеро дітей.

В історію села Дівєєва мій прадідусь увійшов як фотокореспондент місцевої газети. З цією роботою він пов’язав кілька десятиліть своєї трудової біографії. У Дивееве він славився своїми золотими руками. Він міг майструвати безліч речей: ліпити з глини і виготовляти різноманітні вироби з дерева. Колись сам зібрав фотоапарат, за допомогою якого отримував вдалі знімки. Улюбленою темою його фотографій була природа. Мій прадід був не тільки майстром на всі руки, але і вмілим бджолярем, люблячим і турботливим батьком, якого завжди оточували найдорожчі для нього люди: діти і улюблена дружина.

Звичайно ж, мій прадід не здійснив грандіозних відкриттів, але жителі Дівеєвського району з повагою називали і називають його по імені та по батькові — Степан Степанович. Я відчуваю гордість за цього простого, рідної мені людини з минулого, який вніс свій невеликий внесок в історію нашого району.

Закінчилися сторінки сімейного альбому… Я ще не раз буду переглядати ці старі фотокартки, представляти зображених на них людей живими, молодими в оточенні рідних, близьких. Іноді я теж беру кисть, щоб відобразити навколишній світ на папері, або фотоапарат, щоб зафіксувати куточки рідного краю, продовжуючи розпочату дідусем справу. Я впевнена, що прийде час і мої фотографії, а також фотографії моєї родини знайдуть гідне місце в нашому великому альбомі, адже я — його продовження.

Ленькова Ангеліна, 9 клас

Особистий досвід

 

Related posts

 
 

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

http://poradumo.com.ua/324879-miy-pradidus-divom-utsiliv-v-blokadno/