Реквієм. Як закінчилася для моєї родини Друга світова війна. Дороги Перемоги

Зміст:

  • Фотографія
  • Де похований лейтенант Смольков. Пошуки і розповіді рідних
  • В Австрії

Я не був з ним знайомий. І ніколи його не бачив. Він загинув на тій, тепер уже далекої війни, за дев’ятнадцять років до мого народження, навесні 1945-го, не доживши рівно один місяць до Перемоги. Він — старший брат моєї мами і мій рідний дядько, Віктор Іванович Смольков.

До змісту

Фотографія

Час вміє прати подробиці з пам’яті людей, дуже багато чого стерлося в пам’яті моїх рідних і про Віктора Івановича. Залишилась тільки стара руда фотокартка, де він зображений у польовій військовій формі з лейтенантскими погонами і трьома орденами на грудях: орденом Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни. З фотографії не раз робилися копії, була така копія і в нашій родині.

Вже не пам’ятаю, з якого віку я знав, що дядько Вітя загинув 9 квітня 1945 року «десь під Віднем» в Австрії. Я дивився на фотографію, і мені здавалося, що лежати десь там далеко-далеко, куди не можуть приїхати твої близькі і рідні, жахливо сумно і самотньо. Час минав, я дорослішав, з’явилося інше сприйняття світу. Стало очевидно, що душа людини ніяк не пов’язана з його тлінними останками, але ось та смуток, та наївна дитяча туга про те, що «дуже самотньо лежати» в далекій австрійської землі, збереглася. А в 90-е, коли реально з’явилася можливість їздити за кордон, дитячі переживання оформилися в тверде бажання з’їздити і вклонитися могилі дядька.

Мені уявлялося, як я прийду в доглянутий віденський парк, і де-то в глибині цього парку під розлогими дубами і в’язами буде стояти пам’ятник, на якому російськими і латинськими літерами буде написано «Лейтенант Смольков в. І.».

Реальна можливість поїхати в Австрію в 90-х з’явилася, але грошей на поїздку не було, та, власне, тоді їх ні на що не було. Єдине, що я зробив, це виготовив нову копію фотографії дядьки, вставив її в рамочку і повісив на стіну в своєму будинку. Тепер він був завжди на виду моєї сім’ї: мене, моєї Валіко і сина Стаса. Раз у році на 9 травня я знімав фотографію зі стіни, ставив її на стіл, біля неї — букет квітів, свічку і, звичайно ж, фронтові сто грам в гранчастій склянці, накриті скибкою чорного хліба. Свято проходило, і я знову повертав портрет на стіну.

До змісту

Де похований лейтенант Смольков. Пошуки і розповіді рідних

Так минуло майже десять років. До початку 2000-х нарешті з’явилася фінансова можливість відвідати пам’ятне місце в Австрії, але тут виникла нова проблема: а власне, де це пам’ятне місце?

Я спробував ще раз опитати родичів. Мама нічого не пам’ятала, а точніше, мабуть, ніколи не знала. Тьотя Шура, старша сестра Віктора Івановича, теж багато сказати не могла. Ще один мій дядько, Микола, був років на десять молодше Віктора Івановича, і його спогади про старшого брата теж були вкрай убогі. Йому було вісім років, коли Віктор пішов на війну. Дядя Коля розповів, що окрім вже відомої фотографії приходила похоронка, яку потім, як водиться, втратили, і ось у неї було написано… а що було написано, ніхто не пам’ятав. Всі пам’ятали дату, пам’ятали Австрію, невпевнено говорили про братську могилу. І ще раптом якось у розмові сплив Штоккерау, місто в Австрії, у федеральній землі Нижня Австрія.

Однак 2000-е — це вже століття електронних технологій, і мною були здійснені перші спроби пошуку даних про дядькові в інтернеті. На жаль, безрезультатно. Тоді я звернувся до свого двоюрідного брата, ще одного такого ж племінника, сина Миколи Івановича — Олександру. На початку 2000-х він служив підполковником ФСБ у Москві. Я подумав, вже хто-хто, а такий співробітник організації зможе відшукати в архівах загубилися дані про нашому дядькові. Але ми все одно тупцювали на місці…

Перші виразні дані надійшли тільки на початку десятих. Зник Штоккерау і з’явилася Штирія і Йонсдорф. Маленьке село Йонсдорф недалеко від окружного центру Фельдбаха. А там де? А ніхто не знає. Але вже було легше, можна було спробувати дізнатися у місцевих жителів, де братська могила радянських воїнів. І в травні 2012 року я збирався туди їхати. Були взяті квитки до Відня на 14-є. Я продумував, як буду добиратися до Йонсдорфа. І тут подзвонив Олександр і сказав мені: «Записуй!».

Віктор Іванович Смольков дійсно загинув 9 квітня 1945 року в Йонсдорфе, де і був похований в братській могилі. У 2002 році кладовищі в Йонсдорфе було ліквідовано, і останки з братської могили були ексгумовані і перенесені на інтернаціональне військове кладовище в селі Мюльдорф поблизу того самого окружного центру Фельдбаха. Стало ясно, куди їхати.

Але 12 травня я потрапив у лікарню і 14-го нікуди не полетів. Друга спроба була призначена на 2014 рік, на першотравневі свята.

До того часу і в інтернеті нарешті з’явилося більше відомостей про загиблих у Велику Вітчизняну, і я зумів знайти на дядька два нагородних листа і виписку зі списків безповоротних втрат. З цих документів я дізнався, що Віктор Іванович Смольков 1924 року народження був призваний Тоцьким РКК Чкаловської (Оренбурзької) області 14 червня 1942 року. В бойових діях брав участь з 17 серпня 1943 року на Воронезькому фронті (рік, мабуть, навчався на прискорених офіцерських курсах). 7 жовтня 1943 року був легко поранений. З 1 листопада 1943 року воював на 1-му Українському фронті, згодом на 2-му і 3-му Українському.

Молодший лейтенант, з початку 1945 року лейтенант командир кулеметного взводу 1131 стрілецького полку 337 стрілецької Лубенської дивізії. Брав участь у боях на Курській дузі, у визволенні Києва, в Корсунь-Шевченківській операції, в звільненні Правобережної України, звільнення Чехословаччини, в боях за місто Будапешт» (здається, саме звідти його фотографія) і у визволенні землі Штирія, Австрія. В Австрії закінчила шлях його рідна Лубенська дивізія, і в Австрії ж закінчився життєвий нехай дяді Віті. Було йому 20 років.

До змісту

В Австрії

1 травня 2014 року ми з Валіко вилетіли «Air Berlin» з Москви через Берлін в місто Грац — столиця штирії. Так виходило найбільш оптимально по часу. А 2 травня 2014 року ми поїздом з Граца доїхали до Фельдбаха.

З собою у мене були: ще одна копія фотографії дядьки в рамці, церковні свічки, хрест, стограмова пляшка горілки, жменя підмосковній землі, молитва за упокій полеглих воїнів за віру і Вітчизну. Куди йти, я знав. (Сильна штука інтернет! У мене був космічний знімок Фельдбаха і Мюльдорфа.) По дорозі ми купили хліб і гвоздики.

Близько полудня 2 травня 2014 року ми стояли перед входом на кладовище Мюльдорфа. А де шукати далі, я не знав.

Рятувало тільки те, що кладовище було відносно невелике і доглянуте. Австрія! Через десять хвилин пошуку ми зрозуміли, що це не тільки військове, але і звичайне цивільне кладовище, прямо при нас когось проводжали в останню путь.

Покрутившись, ми випадково вийшли на ділянку, на якій рівними рядами стояли невисокі чорні кам’яні хрести, на яких були написи «ZWEI UNBEKFNNTE DEUTSCHE SOLDATEN 4/1945» «DREI UNBEKFNNTE DEUTSCHE SOLDATEN 5/1945». Знайшли-таки військове кладовище! І в дальньому кутку я побачив високий метра в два білий пам’ятник-триптих. Центральна плита зображала загиблого воїна, якого підтримував ангел, ліворуч були імена на латиниці, праворуч — імен на кирилиці. Одне бентежило, в кирилиці були присутні «i» та імена були — Воротюк Микола… Іван Медвідь. Але мало…

Я поставив фотографію на плиту біля постаменту, поклав квіти, став возитися зі свічками, і раптом мій погляд упав на нижні рядки… «УНА»! Українська національна асамблея — українська політична партія праворадикального толку, націоналісти. Це пам’ятник бійцям Української повстанської армії-армії, яка зі зброєю в руках билися з Червоною Армією на боці фашистської Німеччини. Я повільно розігнувся, гарячково міркуючи, що ж тепер робити.

— Лер, ти що? — помітивши, як я зблід, злякано запитала Валіко.

— Це пам’ятник українським націоналістам, — безбарвно відповів я.

— І що ж тепер робити?

— А не знаю. Після перенесення могли і сюди підкопати. Їм-то, австрійцям, все одно, вони про нас нічого не знають…

Я поплескав себе по кишенях: запальничку не взяв… свічки запалити нічим. Покрутив головою, сподіваючись побачити кого-небудь із слуг кладовища поблизу.

— Піду, пошукаю запальничку.

Біля одноповерхового цвинтарного офісу я знайшов служителя і на суміші російсько-англійсько-німецького попросив запальничку, пояснивши, що хочу запалити свічки. Він добре мене зрозумів, видав запальничку і дав зрозуміти, що, мовляв, можеш не повертати. Я поцікавився, показуючи на білий пам’ятник, а це єдине російське поховання тут? «Я-я», — відповів мені він.

Я пішов назад, ламаючи голову: що ж мені все-таки треба зробити? Згадав, як запитав батька незадовго до його смерті, коли він уже лежав у ліжку, не встаючи: «Батя, якщо б зараз сюди зайшов німець, твій ровесник, такий же солдатів, як і ти… не есесівець, немає. Що б ти сказав йому?». Батько подумав і тихо відповів: «Нічого. Руку йому потиснув. Давно було пора образи забувати».

І я вирішив: значить, так розпорядилася Доля. Будемо все робити, як годиться. Хто я такий, якщо навіть батько своїх ворогів простив?

— Робимо все, як збиралися, — сказав я, підійшовши до пам’ятника, — ставимо свічки, квіти.

Я дістав землю та висипав біля пам’ятника. Разом ми поставили і запалили свічки. Я налив у склянку горілки, поставив біля підніжжя пам’ятника і накрив його шматком хліба. Дістав аркуш з молитвою і почав читати…

Я читав молитву, а мені було незатишно. З одного боку, я все робив правильно, по совісті, але з іншого боку… з іншого боку, по справедливості, щось виходило не так!

— Фотографію тут я не залишу, — помовчавши якусь хвилину, сказав я.

— Я теж так подумала, — кивнула Валіко.

Ми відійшли до крамницях і присіли. Я нічого не відчував, крім, може бути, певною спустошеності і якийсь легкої досади.

— Гаразд, пішли, — сказав я, підводячись і надягаючи рюкзак.

Ми йшли по головній алеї інтернаціонального військового кладовища і читали написи: німецькі солдати, австрійські ще тієї війни, італійські, а наших не було. Раптом у кутку кладовища я помітив невисоку плиту, вона мене зацікавила тим, що там було написано слово RUSS. Ми підійшли ближче і виявили пам’ятник російським державним поданим та дати — 1939-1945.

HIER RUHEN
RUSS. STAATSANGEH?RIGE
1939 — 1945

Питається, а це кому? Яким російським, чому не радянським? Потоптавшись, ми пішли на вихід. Суцільні загадки оточували нас. А де похований дядько — незрозуміло.

Пройшовши знову через цивільне кладовище, ми вийшли через інші ворота за його територію і майже уткнулися в плиту сірого мармуру з написом німецькою та російською мовами:

РАДЯНСЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ ПОХОВАННЯ МЮЛЬДОРФ / ФЕЛЬДБАХ
тут спочивають радянських солдатів і громадян загиблих у Другій світовій війні.

Ось так зі стилістичною помилкою, але гранично ясно. Знайшли.

Територія була огороджена невеликим дротяним парканом. До обеліска, що стоїть в центрі, вела вимощена каменем доріжка, на обеліску напис:

Тут покояться
воїни Радянської Армії і цивільні особи,
загиблі під час Вітчизняної війни 1941-1945 рр.
Вічна вам пам’ять!

і нижче
Харитонов А. Н.

Мабуть, спочатку це був пам’ятник солдату Харитонову, а потім вже на цьому місці організували братську могилу, або навпаки. За документами в цій братській могилі спочивають 518 осіб.

Ліворуч і праворуч трохи ззаду стояли російські православні хрести.

— Знайшли, — видихнув я.

— Знайшли. Добре, що ми забрали квіти, — і з цими словами Валя поклала їх у підніжжя пам’ятника.

— Добре, що ще свічка залишилася, — сказав я, встановлюючи біля підніжжя фотографію.

— Знаєш, — розвернувшись і подивившись мені в очі, сказала Валіко. — Іди за горілкою! Хліб дай, а горілку неси сюди… Нічого!

Я мовчки погодився, зітхнув і пішов за склянкою.

Через десять хвилин я повернувся, поставив біля обеліска склянку і присів зайнятися залишилася свічкою. По дорозі я знайшов використані свічники. Я розділив свічку надвоє і поставив половинки в свічники, запалив і розмістив їх біля фотографії. Валя пішла налити води, щоб поставити квіти.

Я піднявся і доторкнувся до холодного каменю. І тут мене пробило! Я абсолютно точно знав, що тепер ми на місці. Що саме тут лежать наші хлопці і серед них мій дядько. Саме тут.

Валя принесла води у такому ж порожньому пластиковому підсвічнику і поставила квіти.

— Лер, ти молитву читати будеш?

— Своїм?! — Я витер сльози. — Своїм обов’язково!

Читаючи молитву, я відчував, що на цей раз все правильно. Тепер все добре. І те, що там в українців шанували молитву, було правильно, і те, що я тут читаю — дуже добре!

Я закінчив молитву.

— А тут я, мабуть, залишу фотографію. Тут вона на місці.

— Так, — погодилася Валіко, — тільки давай, загорнемо в пакет.

Я дістав прозорий «файлик», в якому лежав листок з інформацією про Віктора Івановича німецькою мовою, упакував в нього фотографію і поставив на місце. Потім я надів кепку і приклав руку до козирка: я теж офіцер, нехай і запасу, але офіцер і теж лейтенант.

От і все… Поки дядько! Вічна тобі пам’ять!

З останнім рядком цього реквієму в моєму будинку закінчилася Друга світова війна. Всі справи по її приводу закінчені. І дай Бог, ніколи більше не почнуться.

Спасибі Олександру Миколайовичу Смолькову.
Спасибі творцям і адміністраторів сайту «Меморіал».
Дякую громадянам Австрії, які так дбайливо ставляться до могил і пам’ятників полеглим воїнам світових воєн.
Спасибі всім, хто мені допоміг знайти і відновити інформацію про Віктора Івановича Смолькове.
Спасибі і низький уклін.

Валерій Лаврусь

 

Related posts

 
 

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

http://poradumo.com.ua/279410-rekviyem-yak-zakinchilasya-dlya-moyeyi-rodin/