По Сахарі на легковику: тато, мама, двоє дітей і автомобіль. Поради мандрівникам

Яночкины — вчителі. Вони працюють разом в дистанційній школі для дітей-інвалідів. Аня викладає російську, Кирило — математику. А кожне літо вони зі своїми дітьми сідають в машину і їдуть в довгий учительський відпустку. Самі розробляють маршрут. Ночують у кемпінгах або просто «в чистому полі». Піднімаються в гори або дивляться «двадцять п’ятий за день готичний собор». Були майже у всіх країнах Європи і трохи в Африці. На легковику проїхали по Сахарі. Загалом, за кілька років разом об’їхали більше сорока країн.


Сім’я Яночкиных: Кирило і Аня, діти Саша і Ксюша

У подорожі ми розквітаємо

Аня: У нас «важка спадковість». Мене мої батьки потягли в першу подорож, коли мені було два тижні. Вони поїхали в Ферапонтово пожити на Бородаєвькому озері… У нас є зворушлива фотографія, де я лежу в кошику якоюсь осоці, а тато поруч ловить раків…

У Кирила все ще гірше. У нього батьки — альпіністи, з дитинства його тягали в гори. Вони і зараз, хоч їм вже за шістдесят, тільки що повернулися з Ельбрусу…

— Ви їздите, тому що це цікаво, пізнавально, у вас азарт, ви колекціонуєте країни… Чому?

Аня: Тому що в подорожі ми розквітаємо… Ми обидва дуже багато працюємо (у нас у кожного фактично за дві роботи), і літо — це можливість спілкуватися без комп’ютерів, справ і дзвінків…

Коли ми працюємо, ми своїх дітей адже майже не бачимо. А коли бачимо, то змушені постійно займатися всякими репресивними заходами: роби уроки, прибери свої речі…. А в подорожах — і діти це дуже добре відчули і зрозуміли — ми всі розслаблені. Ми добрі, і вони добрі — у них немає уроків, садків і шкіл, і ми їм дуже багато дозволяємо…

Якщо подивитися на нашу московську життя і на наше життя в поїздках, то очевидно, що для дітей у сто разів корисніше бути з нами там, ніж тут, тому що там вони мають вільних і радісних батьків, а тут — утомлених, кусаються і чого від них хоче.

У нас реально свербіж починається ще взимку. Де-небудь у лютому Кирило сходить на туристичну виставку, принесе гори якихось карт і книг, і ось ми сидимо з дітьми: «Ось сюди ми поліземо, тату? І сюди поліземо? Правда?». Це чудово! Взагалі Кирило — наш ідейний натхненник, організатор, адмірал і генерал… Починаючи з лютого ми бачимо тільки батькову спину, тому що у вільний від роботи час він сидить у всяких гугл-картах, путівниках і звітах, розробляє маршрут.

Моє завдання — шукати всякі дитячі цікавинки на маршруті. Хоча в цілому подорож ми заточуємо все-таки під нас, а не під дітей. Мені здається, якщо батьки ходять з дітьми тільки в аквапарк, то діти не знають: а що ж цікаво їх батькам, що вони люблять, що для них важливо? А коли тато розповідає їм про стародавній собор, коли і хто його збудував, які цікаві на ньому скульптури — горгулі страшні та інше, — мені здається, це для дітей не менш важливо, ніж протирати плавки в аквапарку. Якщо це приносить задоволення батькам — буде добре і дітям…

Ось зараз ми їздили до Греції, а напередодні я накачала купу фільмів на грецьку тематику. Ми читали вголос «Цікаву Грецію» Гаспарова, дивилися добрі радянські мультфільми про Одіссея, про Геракла. Щоб це було для дітей якесь занурення, щоб вони розуміли, що це не просто голий дядько зі щитом, а статуя царя Леоніда.

На що і почому

— І на скільки днів ви їдете?

Кирило: на сорок Днів зазвичай, але було і п’ятдесят шість, і тридцять…

Аня: Частина відпустки ми ще намагаємося проводити в селі… Це дуже здорово, тому що туди з’їжджається вся рідня — а у мене дев’ять братів і сестер. Взагалі Кирило прагне більше днів взяти на подорож, а я — на село…

Кирил: В загальному-то це характерно для всіх, хто починає подорожувати: спочатку всі намагаються осягнути неосяжне. Раз вже поїхали — треба брати максимум. Наприклад, за три-чотири тижні об’їхати всі європейські столиці. А це що означає? Це означає більшу частину часу провести за кермом. Зараз вже для мене просто немислимі такі подорожі.

Останнім часом ми прийшли до регіонального туризму — вибираємо який-небудь район в одній країні і їдемо тільки туди. Так занурення виходить набагато глибше.

— Поїздка на машині — це принципово?

Аня: Літак на чотирьох — це дуже дорого. І взагалі, якщо ти на машині — це свобода. З дітьми треба їхати в своєму будинку на колесах. Наші діти перебудовуються, вони в поїздці говорять про машину — «пішли додому». Ну, потім їдеш — можна розмовляти, разом слухати якісь аудіокниги, їх обговорювати. Можна грати — ми дуже багато з дітьми граємо у усні ігри.

Ми ночуємо в наметах, тому не прив’язані до конкретних місць. І програма у нас неоднорідна. Наприклад, коли ми поїхали до Греції, на нашому шляху були Афіни. Природно, ми там два дні топталися на сонце, щоб подивитися все, що годиться. Дітям пояснили: хлопці, зараз у нас культурна програма — ми ходимо, дивимося і не пищимо. Зате потім це компенсуємо морем — будемо жити на пляжі хоч кілька днів.

Кирило: Взагалі навіть чіткого маршруту у нас за великим рахунком немає. Є вектор руху — і точки, які обов’язково треба подивитися. А сама подорож завжди виходить варіацією на задану тему.

Аня: Кирило зазвичай говорить: «Ось завтра треба обов’язково подивитися те-то, а ще варіанти є, що ви хочете — ще один замок, або погуляти по парку, або взагалі сходимо в гори?».

Кирило: Звичайно, для цього заздалегідь потрібно дуже довго і важко готуватися, але якщо це зроблено добре, то виходить дуже класно.

— Питання, що виникає у багатьох людей, які хотіли б подорожувати, але вважають, що це дуже накладно. У вас, як я розумію, не дуже великі зарплати, навіть на двох роботах. Ви весь рік відкладаєте та заощаджуєте?

Аня: Ні, ми не вміємо економити. Всі купують зимову одяг дітям навесні, а я купую, коли мінус двадцять трапляється, і я раптом виявляю, що дітям вся зимова одяг мала, і біжу в перший найближчий магазин.

Заробляємо ми зараз як середньостатистичні московські вчителі. І на поїздку витрачаємо рівне наші відпускні. Чомусь нам їх вистачає… Правда, потім у вересні ми сидимо взагалі без грошей! Якщо нас запитують, коли ви повернетеся, у нас відповідь одна: коли гроші скінчаться! Спочатку закінчується одна картка, потім друга починає заїкатися. Стоїш в супермаркеті де-небудь в Афінах: ой, сто двадцять євро не пропустила, а вісімдесят пропустила — уфф… Звичайно, у нас завжди є ще кредитна картка, в яку ми намагаємося не залазити. Так що залишитися зовсім без грошей ми не можемо.

Невідомість — стан нормальний

— Їдеш в незнайоме місце, там незрозуміло що відбувається — наприклад, вечір, а ти не можеш знайти місце, де переночувати, або діти захворіли, або ще щось… Стресова ситуація. А в стресових ситуаціях загострюються конфлікти. Ось у вас як з цим?

Аня: Слухай, а пам’ятаєш, де це було? В Німеччині? Коли ми не могли знайти кемпінг і куди-то просто з’їхали в темряві, намет десь поставили, лягли спати, а вночі пішов страшна злива, і ми зрозуміли, що у нас намет коштує рівно під горою, і на нас тече потік з води і бруду… І ми з Кирилом босоніж вискочили — у нас була казанок і дитяча лопата — і давай обкопувати намет, робити якісь струмки… І раптом я зупинилась — дощ цей зверху ллє, ми незнамо де знаходимося, діти на мокрих матрацах сплять… І я раптом думаю: «Боже, як все добре!». Ніяких не було нервів, переживань… Це було так класно, розумієте, під цим дощем, у майках, цієї ополоники рити в землі…

Кирил: Ну це тому, що дощ був теплий… Був би холодний — було б набагато гірше…

— Тобто паніка у вас ніколи не настає?

Аня: Немає. Мені здається, немає безвихідних ситуацій… Може бути, тому, що у мене така щасливе життя і я такі не потрапляла… І взагалі я знаю, що Кирило завжди що-небудь придумає.

Кирило: Пам’ятаєш, як на Евбеї… На супутникових знімках, на всіх картах видно дороги, поїхали — а виявилось, ці дороги грунтові, для джипів…

— А у вас не джип?

Кирило: Ні, у нас зараз мікроавтобус. Тобто ми з нього джип іноді робимо, але він про це не знає… І ось ми спускаємося з гори вниз до пляжу, і я розумію, що по цій дорозі наша машина тому не підніметься.

— Ну і як ви вибрались?

Аня: Ну, ми починаємо співати тропар святителю Миколаю в найбільш небезпечних місцях… адже Ми і в Сахарі застрягали… Там було так. Ми їхали по грунтовій дорозі через пустелю, нам потрібно було доїхати до оазису. А дорога в кількох місцях була сильно переметена піском. Ми на «Опель-Астрі», але Кирило вирішив, що він джипер. А потім дорога просто зникла — тільки пісок з усіх боків, а ми продовжуємо їхати. І тут ми пробили радіатор кондиціонера, а потім загрузли в піску… Ксеньке два роки. У нас У всіх намело цей пісок у вуха, в очі…

Кирило: Взагалі у мене навігатор показував, що через кілька кілометрів повинна бути асфальтована дорога.

— І в такій ситуації вам не хочеться звинуватити чоловіка в тому, що він завіз не туди, і взагалі…

Аня: Ні, ніколи. Слухайте, ну я ж бачу, що Кирило переживає, він, не взявши води в цій Цукрі, ломанувся шукати машини незрозуміло де. Я взяла пляшку з водою, пішла слідом. Одну пляшку залишила дітям в машині. З дітьми залишився мій молодший брат — він з нами їздив. Йому тоді було тринадцять років було. Потім він говорив, що це був найстрашніший момент в його житті — залишився посеред Сахари з двома дітьми в зламаною машині, а ми пропали серед барханів.

Кирило: Ти так розказуєш — мені самому стає страшно. Там в машині п’ятнадцять літрів води був запас, ми там могли три дні жити взагалі…

Аня: На щастя, ми дійшли до дороги, тормознули якийсь джип з місцевими мешканцями, і вони нас витягли. Я ж кажу — не буває безвихідних ситуацій.

Взагалі, мені здається, багато людей бояться невизначеності, вони дуже хочуть, щоб у них все було заздалегідь відомо, що вони приїхали в готель — і їх будуть годувати сніданком-обідом-вечерею… А ми їдемо і не знаємо, де будемо ночувати.

Ось тут важливо внутрішньо не напружуватися і знати, що якщо нічого не відомо, це не означає, що все буде погано. Невідомість — це нормальний стан. Тобто це, звичайно, не для всіх, це для таких психічно і емоційно врівноважених товаришів типу Кирила.

Кирил: Ну звичайно, потрібен і досвід, і спорядження…

Аня: Але взагалі він фантастично вміє знаходити місця для диких ночівель. От де-небудь в Румунії їдеш: поля-поля-поля, села-села-села. Встати взагалі ніде. А вже темніє, діти голодні. Ми міняємося місцями, я сідаю за кермо, він відкриває свої карти, гугл-знімки, хвилин через десять ставить крапку на навігаторі і прорікає: їдемо туди. Приїжджаємо — а там суперместо: полянка, річка дзюрчить, краса неймовірна. Плюс Кирило гугл-карти вивчає заздалегідь. Каже: «Ага, ось у цій бухті стоїть намет, значить, туди можна дістатися».

— Розкажіть Про Африку ще…

Аня: Африка робить будь-яку подорож якимось незвичайним і прекрасним. Ось запитайте дітей, що їм найбільше сподобалося, — вони хором скажуть: Африка!

Кирило: Хоча в Африці було погано. Там було дуже жарко…

Аня: Там нічим було годувати дітей, тому що в Тунісі (не туристичному) місцеві харчуються тільки кускусом і бараниною, а наші діти це не їдять…

Кирило: Ти там постійно в центрі уваги…

Аня: Не то щоб до вас чіпляються, але на вас весь час дивляться. В нетуристичних місцях ви там реально одні білі. У нас Ксенька в дитинстві була кучерява і блондинка — так народ просто підходив помацати її…

Загалом, там було непросто, на наш погляд. Але при цьому Африка — це шалена екзотика і потужний струс. Мені здається, в подорожі взагалі повинна бути струс.

Неправильно, подорожуючи, залишатися в тому середовищі, до якої ти звик. А в сучасному світі можна полетіти на край світу, але при цьому піти в супермаркет і купити там свою звичайну їжу на сніданок. Щоб відпочинок був відпочинком, треба вийти з цього. Є таке слово дурне, підліткове — «протащиться». Ось для нас, щоб протащиться, треба, щоб все навколо було іншого!

Наступного разу — продовження інтерв’ю: про європу, про те, як ведуть себе в подорожах діти, і про історію сім’ї Яночкиных.

Стаття надана видавництвом «Нікея»

 

 

Related posts

 
 

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

http://poradumo.com.ua/46944-po-sahari-na-legkoviky-tato-mama-dvoye-ditei-i-avtomobil-poradi-mandrivnikam/