Поведінка дітей – це відображення наслідків нашого впливу на них. Бачачи результат нашого виховання, який нам не подобається і який, як нам щиро здається, не наших рук справа, відразу хочеться припинити, покарати, щоб не було повторення! Але урок-то засвоєний, а натомість нічого не дається, крім агресії (лаємо адже ми без посмішок). Себе, звичайно, нам у голову не приходить карати – а за що?! Так, помилки, на превеликий жаль, допускають все, але… Головна і найперша завдання батьків – навчити дітей жити! А з-під палиці нічого доброго навчити не можливо.
При появі дитини на світ, лише деякі задаються питанням про виховання. У багатьох таке питання навіть не стоїть, а якщо і спливає, відповідають «як-небудь впораємося» або «так як наші батьки, що, мовляв, нас поганими виростили»?
Можна уявити сім’ю, де батьки пройшли сувору дитячу дійсність, якщо не сказати гірше, і єдиний досвід по вихованню дітей вони отримали від своїх батьків. Їх батьки від своїх і так далі. Виходить, що занесений прапрадедушкой ремінь досі лягає на м’які місця своїх правнуків. Подібні покарання виробляються стрімко, частіше з моралями, рідше – мовчки. Без спроби зрозуміти, що ж насправді сталося, надаючи дитині робити висновки самому. А якщо дитя не винне? Ні, не так – діти практично завжди вважають себе невинними. Дуже рідко діти здійснюють свої вчинки обдумано, частіше це цікавість сліпих кошенят. Без поводиря вони змушені пізнавати світ самі, а для суспільства – це пряма дорога в кам’яний вік.
Покарання, як засіб виховання, якщо і має бути, то тільки зі змістом, в якому розкривається сама суть людини – його совість! Лише підтримуючи її в стані неспання, вона буде завжди нагадувати про себе, тим самим спрямовуючи думки і вчинки в правильному руслі. Людина без совісті – бездушне створіння, не має оцінювати свої дії, тому навчити дитину розуміти свої проступки і завдання батьків.
