Моїй бабусі – 99. Вчуся в неї і безмірно люблю. Бабусі і дідусі

Я молитвою тебе кожен день обіймаю
І цілу зморшки одну за одною…
Я люблю тебе, бабуся. Дуже сумую.
І сподіваюся, що скоро побачуся з тобою…

Гордість нашої сім’ї — це наша бабуся Кудрявцева Євгена Феоктистовна. Наступив 2016-й рік для нього ювілейний: їй виповниться 100 років! Я щаслива, що можу написати про неї ці рядки, приїхати до неї (ми живемо в різних містах), обійняти, взяти за руку, сісти поруч, поговорити по душах або просто помовчати, приготувати для неї на обід те, що вона найбільше любить, почитати їй вголос, в чомусь їй допомогти…

З самого народження я знаю бабусині ласкаві руки. Голос з легкою хрипотою, її добру посмішку… Тоді ж, 41 рік тому, зародилася і наше взаємне кохання і міцна дружба, яка триває донині. Малою я була норовистою і бабусі доводилося зі мною нелегко: я часто з нею сперечалася, а вона… відповідала мені добром і любов’ю.

Коли я подорослішала, то повною мірою усвідомила, наскільки мені в житті пощастило, що у мене така бабуся! Дуже нею дорожу. Вона стала для мене прикладом людини, в якому гармонійно поєднуються, здавалося б, несумісні на перший погляд якості: внутрішня сила і ніжність, стійкість і доброта, сміливість, розсудливість, мудрість і довірливість, терпіння і енергійність… Важко збагнути, як тендітна жінка могла пережити в житті стільки, скільки випало на її долю, і при цьому зберегти у своїй душі Світло, Добро і Любов, щедро ділячись ними з людьми…

Бабусі було 24 роки, коли почалася війна. Дідусь пішов на фронт, і вона залишилася одна з маленькою донькою (моїй мамі тоді тільки-но виповнився рочок). Всякий раз, коли бабуся розповідає мені про ті важкі воєнні роки, я не можу стримати сліз… Кожне слово — до мурашок по шкірі і болі в серці.

Голод, розруха, окупація, епідемії… Коржі з полину і лободи, хліб з тирси, мерзла картопля були гастрономічної розкішшю. Яке було стояти перед дулом фашистського автомата з маленькою дитиною на руках? Як винести його плач від голоду? Яке було отримати звістку про те, що чоловік пропав безвісти? А важка праця в госпіталі? А дві складні операції, коли життя на межі? Яка ж повинна бути сила духу у молодої жінки, щоб не розчаруватися, не зламатися, зберегти маленької дитини і вижити самій!

Дякую ангела-хранителя, який беріг їх тоді і береже дотепер. Дякую всіх тих добрих людей, які зустрічалися на їхньому шляху і допомагали, чим могли. Низький уклін бабусі за моє життя: якби не вона, не народилася б я…

Після війни дідусь знайшовся, але у нього вже була інша сім’я: він залишився з жінкою, яка виходила його, пораненого, в госпіталі. Бабусі було дуже боляче, адже вона чекала і сподівалася всі ці роки. Але вона знайшла в собі сили прийняти це, знайшла доброту, щоб зрозуміти і пробачити чоловіка, якого любила все своє життя.

Заміж бабуся більше так і не вийшла, присвятивши себе дітям і онукам. Зараз їй 99. Будучи інвалідом першої групи по зору, вона майже не бачить. Вже два роки, як не може ходити. Слабке серце. Але скільки ж в ньому Любові, Добра і Світла! Маленька, тендітна жінка, надзвичайно сильна духом… Вона і зараз намагається підтримувати дітей і онуків.

Обожнюю її!
Вчуся в неї!
Дякую!
І безмірно люблю…
Вона завжди в моєму серці і в моїх молитвах. Дай Бог їй здоров’я!

Наталія Кузьміна

Особистий досвід

 

Related posts

 
 

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

http://poradumo.com.ua/307432-moyiy-babusi-99-vchusya-v-neyi-i-bezmirno-l/