Ми всі знаємо і пам’ятаємо героїв, які рятували чужі життя, забуваючи про свою. Але історії трусів і негідників бувають, часом, не менш повчальні.
Ми тонемо! Скоріше, замикайте пасажирів!
В океані, здавалося б, і зараз не настільки тісно, щоб кораблі стикалися один з одним почому дарма. Що вже говорити про XIX столітті. Тим не менш, в одну з ночей 1848 року, під час невеликого шторму, команду пасажирського судна «Енн» все ж примудрився врізатися в інший корабель – він називався «Хамптон». При цьому Хамптон залишився в більш-менш нормальному стані, а ось Енн стрімко пішла до дна.
На борту тонучого Енн перебувало більше 100 пасажирів, мирно відпочиваючих в своїх каютах. Потрібно було приймати рішення. І тут команда потопаючого судна збагнула, що рятувальних шлюпок на всіх не вистачить. І взагалі не на кого не вистачить. Тому що на борту Енн ніяких шлюпок не було зовсім. Врятуватися можна було, тільки перебравшись на друге постраждале судно.
І команда Енн, порадившись, прийняла єдине можливе в цій ситуації, на їхній погляд, рішення: вони забили люки трюмів, щоб пасажири своїм ниттям перед лицем неминучої смерті не завадили бравої команди рятувати свої шкури.
Але у цій історії, як не дивно, виявився хороший кінець. Пасажирам вдалося вибратися зі своєї ймовірної «могили». Їх підібрало чудом опинилося в цих місцях судно – третє у цій історії.
Опинившись у безпеці, пасажири з радістю дали в суді свідчення проти обрекшей їх на вірну смерть команди.
Це всього лише землетрус, діти…
Бути вчителем – величезна відповідальність. Про це знають всі. Знав про це і вчитель з Китайської провінції Сичуань по імені Фан Мезонг. Тому коли почався землетрус він зробив те, що було. Він сказав своїм учням: «Зберігайте спокій. Це землетрус». Можливо, слова вчителі отримали б, якщо б не одна маленька деталь: у момент їх виголошення він вибігав з аудиторії. Не озираючись.
Так, не зупиняючись, Мезонг добіг до середини шкільного футбольного поля. І тільки там пригальмував, зрозумівши, що щось робить не так. Китай, звичайно, не особливо заохочує своїх громадян заводити дітей, але і кидати їх в небезпечній ситуації напризволяще теж якось не прийнято. Особливо якщо турбота про дітей – твоя прямий обов’язок.
До честі Фана треба сказати, що коли прийшов час пояснити свій вчинок, він не став викручуватися і викручуватися, а заявив з усією прямотою: «У мене дуже розвинений інстинкт самозбереження. Я ніколи не був сміливцем, і мені, в принципі, на всіх наплювати». Чесність для вчителя теж, звичайно, цінна якість, але роботу Фан Мезонг все ж втратив.
Літак нехай далі як-небудь сам. А я линяю звідси
В один прекрасний липневий день 1989 року оператори радіолокаційної установки НАТО зафіксували російський винищувач, що наближається до межі між Східною і Західною Німеччиною. Вже через пару хвилин в повітря піднялися два винищувача-перехоплювача ескадрильї ВПС США, що базувалися в Нідерландах. Ще через кілька хвилин пілоти повідомили, що російський Міг-23 розсікає повітряний простір… без пілота.
Ситуація була катастрофічною – не тому, що полтергейсти навчилися управляти літаками, а тому, що цей величезний шматок металу, начинений зброєю, рано чи пізно неминуче повинен був впасти на землю, а внизу була Бельгія і місця на всьому шляху проходження були досить густонаселені.
Сталося це так: Пілот винищувача полковник Микола Скуридін підняв свою машину в повітря з військового аеродрому Померанського Червонопрапорного авіаполку. Літак знаходився в повній бойовій готовності. Приблизно через хвилину після зльоту Скуридін зафіксував зменшення обертів двигуна і бавовна в лівому повітрозабірнику. Літак почав знижуватися. Скуридін вирішив, що стався вибух двигуна і, недовго думаючи, катапультувався.
Пізніше, коли були виявлені самописці, з’ясувалося, що з літаком було все в повному порядку. Через шість хвилин після катапультування він почав знову набирати висоту, поки не досяг покладених 12 кілометрів. Звук, який так налякав пілота, був всього лише невеликим збоєм роботи камери допалювання – нічого серйозного.
Мить продовжував автоматичний політ, поки не закінчилося паливо, і впав на житловий будинок на кордоні Бельгії і Франції. Одна людина загинула.
Сматываемся! Інших врятує айсберг
Титанік – не єдиний корабель, постраждалий від зустрічі з айсбергом. У 1849 році судно з красивою назвою «Ханна», що прямувало в Квебек, спіткала схожа доля.
Ханна швидко занурювалась у воду, на борту 200 пасажирів, і, як водиться, рятувальних шлюпок катастрофічно не вистачало. Вірніше була тільки одна маленька. Розуміючи всю безнадійність ситуації, капітан з командою заскочили в єдине рятувальний засіб і були такі.
На жаль, пасажирам Ханни пощастило набагато менше, ніж пасажирам вищезгаданої Енн – ніяких інших судів в окрузі не спостерігалося. Єдиною надією на порятунок, як ні парадоксально, виявився… той самий айсберг, який став винуватцем загибелі свого корабля.
Пасажири перебралися на крижану брилу, сіли щільно-щільно стали чекати чудесного порятунку. І воно прийшло через кілька годин їх підібрало проплывавшее повз судно. Після всіх пригод пасажири опинилися в тому ж самому порту, куди пізніше занесло і їх боягузливу команду – останніх бовтало в океані цілих два дні. Важко навіть уявити, який «теплою» була ця зустріч.
В шлюпці немає місця для пасажирів! Не викину я свої валізи!
У липні 1880 року пароплав Джедда з паломниками-мусульманами на борту прямував у бік Мекки. Це було сучасне судно з чотирма місткими рятувальними шлюпками. Так що в разі чого врятуватися могли всі. Здавалося б. Але…
Третього серпня почався шторм, та такий сильний, що корабельні котли зірвало з місця. Це означало, що рухатися пароплав більше не міг, і по ньому безупинно каталися гігантські сталеві циліндри. Додатково до всього утворилася невелика текти, і судно стало повільно осідати.
Незважаючи на те, що 900 паломників невтомно відкачували воду, ситуація залишалася більш ніж серйозною. Капітан вирішив готувати шлюпки. Причому раптом з’ясувалося, що місць вистачає тільки для команди з усіма її домочадцями і скарбом. Наступного ранку капітан наказав спустити шлюпки.
Проте втекти вдалося тільки капітану. Дві інші човни розлючені паломники відбили і залишили на борту, четверту скинули у воду без пасажирів.
По дорозі капітан, впевнений, що всі інші вже спочивають на океанському дні, придумав історію про затонулому судні і прочан, раптово перетворилися в банду жорстоких вбивць.
Через кілька днів з родиною капітана підібрав пароплав Скиндия, і у нього з’явилася можливість викласти свою історію в кольорах і барвах. А коли 10-го серпня Скиндия дісталася до найближчого порту, капітан чекав великий конфуз – в порту стояв покинутий їм корабель, який, як виявилося, дотащило на буксирі судно під назвою «Антенор».
На суді вся команда намагалася дотримуватися версії капітана, але нічого у них не вийшло.
