Липівка — одне з найкрасивіших сіл Ольховського району. Затишні доглянуті подвір’я оточені садами, які навесні потопають в мереживній цвітінні, а восени милують око достатком груш і яблук. Село розташоване в низині, і буйні вітри обходять його стороною. Це батьківщина моїх батьків, моїх дідусів і бабусь. Я люблю приїжджати сюди в гості і з особливим хвилюванням слухаю розповіді про історію нашої родини.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, на світі ще не було ні мене, ні моїх батьків. Але жорстоке крило війни торкнулося і нашої сім’ї. Про це розповів мій дідусь, Лобачов Олександр Ілліч. У роки війни дідусь був занадто малий, але страшна трагедія війни закарбувалась у дитячій душі. Він часто згадує тяготи воєнного часу, як важко жилося його мамі, моїй прабабусі Лобачовою Аграфені Степанівні, якій довелося самій виховувати дітей.
У серпні 1941 року мого прадіда, Лобачова Іллю Титовича, призвали на фронт. Прабабуся залишилась одна з чотирма дітьми на руках — наймолодшому було два роки. А через два місяці після початку війни народилася ще одна донька — Євдокія. Прабабуся кожен день чекала звістки з фронту, але листів від чоловіка не було. І лише в серпні 1942 року прийшла чорна звістка про те, що Лобачов І. Т. пропав без вісті. Горе оселилося в будинку, і тільки три синочка і дві дочки повертали жінку до життя: потрібно було дбати про них.
Їсти було нічого, люди харчувалися коржі з лободи, жолудів, кропиви, навіть картопляні очистки не викидали: все знадобилося на бідному селянському столі. Вдень прабабуся працювала на колгоспних полях, як і всі жителі села, а ночами разом з іншими жінками в’язала вовняні шкарпетки і рукавиці, валяла валянки — їх відправляли на фронт для солдатів. Діти, як могли, допомагали матері по черзі пасли корів, працювали на городі. В сім’ї сподівалися, що їхній чоловік і батько живий, що він обов’язково повернеться додому.
Вже палали вогнем руїни Сталінграда, і гуркіт далекої канонади долинали часом до околиць Липовки. В селі був спішно розгорнуто шпиталь, і жінки доглядали за пораненими, прали закривавлені бинти, ділилися продуктами. Вози з пораненими зустрічали всім світом, і кожен житель села сподівався зустріти тут своїх рідних — адже майже у кожній родині були фронтовики…
Я захоплююся силою духу своєї прабабусі, яка не тільки вижила в голодні воєнні роки, виростивши маленьких дітей, але і працювала для фронту, наближаючи довгоочікувану перемогу. Вона виховала гідних дітей.
На жаль, в живих зараз залишився тільки мій дідусь. Прабабуся померла в 1993 році. Вона до кінця своїх днів чекала чоловіка з війни. Через роки дідусь в черговий раз звернувся із запитом про долю батька у військкомат, і незабаром прийшла відповідь, що його батько загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі міста Артемівська Луганської області. Після цього дідусь побував у цьому місті, і вклонився могилі свого батька і інших солдатів, які героїчно захищали Батьківщину. Дідусь досі дбайливо зберігає єдиний портрет свого батька, зроблений ще до війни.
У ці дні небо над нашим селом незвичайне: ніжно-блакитне і напрочуд спокійне. Коли-небудь і у мене будуть діти, і в дар їм я передам вдячну пам’ять про тих, хто зберіг для нас це безхмарне мирне небо, зберіг ціною свого життя.
Особистий досвід
