50 років чекала чоловіка з війни. Розповідь про прабабусі. Дороги Перемоги

0
380

Липівка — одне з найкрасивіших сіл Ольховського району. Затишні доглянуті подвір’я оточені садами, які навесні потопають в мереживній цвітінні, а восени милують око достатком груш і яблук. Село розташоване в низині, і буйні вітри обходять його стороною. Це батьківщина моїх батьків, моїх дідусів і бабусь. Я люблю приїжджати сюди в гості і з особливим хвилюванням слухаю розповіді про історію нашої родини.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, на світі ще не було ні мене, ні моїх батьків. Але жорстоке крило війни торкнулося і нашої сім’ї. Про це розповів мій дідусь, Лобачов Олександр Ілліч. У роки війни дідусь був занадто малий, але страшна трагедія війни закарбувалась у дитячій душі. Він часто згадує тяготи воєнного часу, як важко жилося його мамі, моїй прабабусі Лобачовою Аграфені Степанівні, якій довелося самій виховувати дітей.

У серпні 1941 року мого прадіда, Лобачова Іллю Титовича, призвали на фронт. Прабабуся залишилась одна з чотирма дітьми на руках — наймолодшому було два роки. А через два місяці після початку війни народилася ще одна донька — Євдокія. Прабабуся кожен день чекала звістки з фронту, але листів від чоловіка не було. І лише в серпні 1942 року прийшла чорна звістка про те, що Лобачов І. Т. пропав без вісті. Горе оселилося в будинку, і тільки три синочка і дві дочки повертали жінку до життя: потрібно було дбати про них.

Їсти було нічого, люди харчувалися коржі з лободи, жолудів, кропиви, навіть картопляні очистки не викидали: все знадобилося на бідному селянському столі. Вдень прабабуся працювала на колгоспних полях, як і всі жителі села, а ночами разом з іншими жінками в’язала вовняні шкарпетки і рукавиці, валяла валянки — їх відправляли на фронт для солдатів. Діти, як могли, допомагали матері по черзі пасли корів, працювали на городі. В сім’ї сподівалися, що їхній чоловік і батько живий, що він обов’язково повернеться додому.

Вже палали вогнем руїни Сталінграда, і гуркіт далекої канонади долинали часом до околиць Липовки. В селі був спішно розгорнуто шпиталь, і жінки доглядали за пораненими, прали закривавлені бинти, ділилися продуктами. Вози з пораненими зустрічали всім світом, і кожен житель села сподівався зустріти тут своїх рідних — адже майже у кожній родині були фронтовики…

Я захоплююся силою духу своєї прабабусі, яка не тільки вижила в голодні воєнні роки, виростивши маленьких дітей, але і працювала для фронту, наближаючи довгоочікувану перемогу. Вона виховала гідних дітей.

На жаль, в живих зараз залишився тільки мій дідусь. Прабабуся померла в 1993 році. Вона до кінця своїх днів чекала чоловіка з війни. Через роки дідусь в черговий раз звернувся із запитом про долю батька у військкомат, і незабаром прийшла відповідь, що його батько загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі міста Артемівська Луганської області. Після цього дідусь побував у цьому місті, і вклонився могилі свого батька і інших солдатів, які героїчно захищали Батьківщину. Дідусь досі дбайливо зберігає єдиний портрет свого батька, зроблений ще до війни.

У ці дні небо над нашим селом незвичайне: ніжно-блакитне і напрочуд спокійне. Коли-небудь і у мене будуть діти, і в дар їм я передам вдячну пам’ять про тих, хто зберіг для нас це безхмарне мирне небо, зберіг ціною свого життя.

Поліна Дадикіна, 12 років

Особистий досвід

 
 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here