Треба бути доброю господинею? У чому плюси ‘недотеп’. Домоведення

Зміст:

  • Домашнє господарство: непристосованим — легше?
  • Домашні справи мами і перші враження дитини

Ті, хто чув або читав про Олені Олексіївні Нікітіної, її великій родині, про творчому союзі з чоловіком, Борисом Павловичем, напевно дивувалися: як вона все встигала? І дітей-погодок ростити, і брати роботу додому, та розвиваючі ігри придумувати, і книжки писати? У своїй книзі «Я вчуся бути мамою» Олена Олексіївна сама відповідає на це питання.

Треба бути доброю господинею? Дивне питання, чи не правда? Те, що я мало була пристосована до домоводства, ускладнювало моє життя масою дратівливих дрібниць, забирало багато часу на справи, які у хорошої господині йдуть як би самі собою.

І я досадовала спочатку і на себе, і на власну матінку: ось, мовляв, сама будинком майже не займалася і мене не привчила. Наді мною досі жартують, тому що я білизна вичавлюю, голку тримаю, одягаю пальто чомусь по-чоловічому. «І хто тебе вчив?» — питають. А я не пам’ятаю. Навчалася якось сама, життя змушувала, але багато чого не знала і не вміла.

Коротше, як з’явилося у мене власне господарство, так я і стала жаліти: не встигаю, бо не вмію, а вчитися-то коли? Проте що поробиш — навчалася: на ходу, на бігу. І лякалася: як же я дочок своїх буду вчити — і ніколи, і не вмію.

Мене ця моя нерозторопність мучила грунтовно. Добре, що я ніякої роботи не боялася і вчилася всьому швидко, але до досконалості мені дійти так і не вдалося, і господиня з мене вийшла погана.

До змісту

Домашнє господарство: непристосованим — легше?

Однак виявилося в цьому моєму явному недоліку і гідність! Я не відразу зрозуміла це. Допоміг зрозуміти розповідь однієї славної жінки про те, як вона до господарства приучалась.

Почала вона так:

— А знаєте, соромно зізнатися, але я до заміжжя не тільки жодних домашніх обов’язків не знала, але навіть і постіль за мною мама прибирала — до 23 років.

— Ви на себе наговариваете, — не повірила я.

— Справді, всього довелося заново вчитися. Але дуже захочеш — навчишся. Справа в тому, що це моє невміння допомогло мені в сімейному житті. Зараз я все поясню.

У мене в дитинстві були дві подружки, яких матері ще до школи привчали до господарства. Вдома у них все блищало, і дочки вміли буквально все і дуже цим переді мною пишалися, а їх матері нишком засуджували мою маму: важко, мовляв, дочки в житті буде.

Уявіть собі, вийшло навпаки. Всі ми вже, звичайно, працюємо, заміж вийшли, діти у всіх. Іноді зустрічаємося. І ось чую скарги від них: нічого не встигають — ні в кіно, ні в театр, навіть книжку почитати, і то тільки перед сном щось легеньке. Весь час забирає робота та господарство — навіть з дітьми поговорити колись.

Дивно, думаю, а я встигаю, навіть чоловікові допомагаю, коли треба, і на сина у мене час знаходиться. Як це? Самій навіть цікаво стало. Потім розібралася: так адже вони цим своїм господарством були абсолютно закабалены!

В’їлася в них з дитинства звичка до ідеальної чистоти, до вишуканого столу, до всіх цих чайних церемоній, сімейних ритуалів. Якщо щось не так, дрібниця якась: кинута не на місці книга, не вытертая сьогодні пил, навіть хліб, нарізаний не так, — настрій псується. Це дратує, виводить з себе. І ось постійно чистять, миють, скоблят, варять, смажать без перепочинку.

По-моєму, і домашнім їх це в тягар — як у музеї живуть: до всього доторкнутися страшно. Вже вони тепер і самі розуміють, що так нерозумно витрачати життя, але не можуть, розумієте, не можуть зупинитися — в звичку ввійшло.

У мене просто: є час — перу, прибираю, навіть пироги печу. Якщо ж якусь справу поважней є, все господарство — в бік і ніяких докорів сумління і переживань. Звільнюся — зроблю. А ні — ніхто не засудить. І нам всім легко в сім’ї. Буває, звичайно, і невдоволення: немає на місці, цього ніяк не знайдеш в самий потрібний момент. Поворчишь-поворчишь, так і справа з кінцем. Або оголошуємо «всесемейный розшук» і знаходимо…

Такий ось розповідь. Правда, цікаво? Власне, я прийшла до того ж: вибирала, що важливіше, і робила це в першу чергу. Але завжди відчувала якесь принизливе невдоволення собою: знову не встигаю, не встигаю, не встигаю! А тут повеселішала, навіть легше стало.

До змісту

Домашні справи мами і перші враження дитини

З тих пір свідомо вчуся відокремлювати важливе від другорядного. Помиляюся, звичайно, але цю науку опановують із задоволенням. А оскільки я домашньому господарству з дитинства підпорядкована не була, і стало воно в нашому сімейному державі на своє, належне їй місце.

Але марно зрадіє той, хто схильний ухилятися від домашніх справ, — нічого спільного з вибором більш важливого це не має. І кислий вираз обличчя перед мискою з картоплею, яку треба почистити, — ознака майбутніх великих неприємностей. Проблема побуту виявилася дуже непростою, і мені довелося кілька разів переглядати її з різних точок зору.

Зазвичай вважається, так і я довгий час думала, що пелюшки, каструльки, щітки, віники — тільки перешкода в материнському справі. «Мати повинна займатися не харчуванням, а вихованням, духовним зростанням своїх дітей: інтелектуальним, моральним, естетичним — на це повинні бути зосереджені її сили», — так я років десять тому написала в одній із своїх статей.

А тепер кажу домашньому праці спасибі — навіть з почуттям деякого сорому за те, що колись вважала його роботою нижчого гатунку.

Одного разу я замилувалася молодою мамою в одному московському дворі: її тримісячний син лежав у колясці, а дівчина розвішувала на мотузку білизна. Як вона працювала! Вона вішала білизну — як пісню співала. Вона насолоджувалася, вдихаючи запах чистоти і свіжості. Раділи її руки, що відчували добре віджату, прохолодну тканина, раділи її очі, які ковзали — милуючись! — по строкатому, колишеться на вітрі гірлянді всіх цих славних дитячих дрібничок, раділо все її гнучке, молоде тіло — сонця, вітру, руху і, головне, тому, що поруч син, що він дивиться на неї. Це для нього літали її руки, і сяяли очі, і веселилось білизна на мотузці. Проза життя у мене на очах перетворювалася на високу поезію. І це бачив, цього радів чоловічок, який сам ще нічого не вмів.

Як стверджує наука, перші враження відіграють величезну роль у житті людини, у становленні його характеру і найчастіше пов’язані з матір’ю, з її рухами, мімікою, дотиками і її… роботою. Так, так, з тієї самої щоденної домашньої роботою, якою вона займається на очах у дитини. Як вона це робить — від цього залежить у малюка емоційне сприйняття її дій, її трудових зусиль, а значить, виробляється — подумати тільки! — ставлення до праці зі знаком плюс, зі знаком мінус або байдуже-нульове.

Коли я до цього додумалася, мені стало не по собі: а що, якщо саме так і закладається ця основа основ людської особистості, її моральний стрижень?

Але це ще не все. Те, що робить мати вдома: від прання і прибирання до святкового пирога, — все це вона робить не для себе, а для тих, хто з нею поруч. А значить, в кожному заштопанном шкарпетці, в кожному разглаженном хусточці — тепло її рук і серця. Як-то я умилилась, почувши від робочого людини:

— А я нові сорочки не люблю, так і з пральні теж. Холодні вони, чужі. А ось дружиною штопаные — самі мої улюблені. Вони якось тепліше.

— А як же, — відразу погодилася з ним одна моя знайома, якій я розповіла про цю розмову. — Це не примха! Я штопаю, прасую, а сама думаю про нього. Передаєш чоловікові сорочку, а в ній турбота, любов моя… Без цього сім’я не сім’я.

Ось так прямо і сказала: «сім’я не сім’я». А живуть вони з чоловіком ось уже більше тридцяти років, добре живуть, красиво. Мимоволі прислухаєшся та задумаєшся над її словами.

Виходить, домашня праця може стати справжньою школою турботи і уваги близькій людині не на словах, а на ділі.

 

Related posts

 
 

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

http://poradumo.com.ua/294918-treba-buti-dobroyu-gospodineyu-u-chomu-pl/