Попіл як завжди розсипаний по столу. Він ніби вріс у дерево, і його не змести звідти ніякими зусиллями. Поруч попільничка, теж немов приросла до столу. Тільки періодично недопалки з неї кудись пропадають. А поруч чоловічі, постарілі і злегка подрагивающие руки. Дідові руки.
Ця картина надійно в’ївся в мою пам’ять. Я пам’ятаю діда вже літнім, з тростиною добирающегося до свого городу. Там теж був стіл. Знову з попелом і попільничкою. Курив він багато, все життя. Однак до 80 років кинув. Пам’ятаю, як тоді всі дивувалися. Ось, мовляв, дід — переживе ще всіх нас, і силі волі можна тільки позаздрити!
Влітку я приїжджала до них з бабусею погостювати. Ми разом працювали в городі, допомагала чим могла, а може, навпаки — заважала, тепер вже й не знаю. Однак пам’ятаю, як откапывала черв’яків і хвалилася дідові: «Дивись якого черв’яка я знайшла! Тепер посаджу його в баночку, і буде він зі мною жити». А ось в курник з бабусею заходити завжди боялася. Боляче важливі курки у них були.
Вечорами ми з бабусею любили лежати разом, і вона розповідала мені всякі історії. Завдяки їй я дізналася, яким дід був раніше, в молодості.
З Петра Юхимовича почалася наша столітня династія залізничників. Дідусь був машиністом. Часи були важкі, війна, доводилося несолодко. Але діда був опорою в сім’ї, допомагав матері, завжди підставляв чоловіче плече.
Пізніше вони зустрілися з бабусею. Вона працювала викладачем. Разом вони і нажили те, що мають донині: невеликий будиночок і город. Дід до самої пенсії пробув машиністом, його сини пішли по стопах батька. Однак бути машиністом — робота не з легких. Платити доводилося здоров’ям. Не всі виявилися такими міцними і сильними, як мій прадід. Свого дідуся я бачила тільки на фотографіях.
Проте сім’я продовжує нести горде ім’я залізничників, не забуваючи віддавати належне предкам, які поклали початок цієї важливої і непростої професії в нашому роду.
Бабуся дивилася кудись крізь стіну, її очі сумно посміхалися. Я помітила, як багато пригадалося їй, як багато про що хотілося поговорити. А може, й помовчати. Однак вона накрила мене ковдрою, поцілувала в лоб і пошаркала в іншу кімнату. Я довго думала про дідуся. Адже раніше я про нього майже нічого не знала. Він завжди був для мене добрим дідусем, з сивим волоссям і бровами, з трубкою в роті. Небагатослівний, але привітний і ласкавий.
Тепер, сидячи поруч, я переводила погляд з попелу і попільнички на його очі і тихенько спостерігала. Дідусь міг довго сидіти тихенько потирати сухі руки і думати про щось своє. Мені здавалося, він згадує паровози, згадує, як важко було дістати шматок хліба для сім’ї, і про те, як вони познайомилися з бабусею. Деколи я розпитувала його про це, але він не зраджував своїй скромності і небагатослівність.
Я підросла, у село до бабусі з дідусем приїжджала все рідше. Збиралися всією родиною на свята. На ювілей у дідуся був замовний торт — бісквітна залізнична станція і шоколадний паровоз. Але дідусь вже не міг як слід роздивитися його, зір зовсім ослаб.
Йшли роки, ми приїжджали до діда, але з ним вже було не поговорити, як раніше, слух ослаб, до городу дід зовсім перестав ходити. Багаторічний стаж курця все-таки позначився — дідусь багато кашляв.
Дід навчив мене пишатися своїм родом, шанувати і цінувати сім’ю, піклуватися про близьких. Він назавжди залишився в наших серцях.
