Якщо не знаєте, що робити з захопленням дитини планшетом і комп’ютерними іграми — а в канікули діти, буває, і зовсім не відриваються від екранів, — ось рецепт: на село до бабусі.
— Ну, плакали? Плакали? «Мама, забери, мама, допоможи! Світу білого не бачить з цим бланшетом!». Плакали? Ось і слухайте, зайняті ви мої… От і робіть, як скажу!
Баба Маша сидить за столом, перед нею двоє дорослих людей опустили голови. Ці двоє — син і невістка — привезли в село десятирічного онука на канікули. На пару тижнів. Перевиховуватись. Нехай, мовляв, на свіжому повітрі поживе, познайомиться з дітьми, либонь, і від планшета відвикне.
— Я в перші-то дні зовсім її не чіпала, придивлялася: чого це він таке робить в цій штуці? Вранці прокинувся тільки — вже в ній. В обід ложкою суп колупає — сам там щось гортає. Ввечері лягає спати — вона у няво під вухом, пісні співає.
На всі питання відповідає: «Угу… щас», «Ага». А чого угу, чого ага — не розбереш. Запитала: «Що ж ти робиш там, внучок?», а він голову підняв: «Лайкаю, ба!» і знову тудою.
Овоч, натурально овоч! Їсть, спорожняється і все. Навіть сонця голову свою не показує!
Що ж робити? Думала-думала, а тут на радість День Петра і Павла. Одягла спідницю свою вихідну. Пішла. І службу, і відстояла чергу. Підійшла до ікони. Вже як просила, бог бачить… Та куди там! Видно, ні Петро, ні Павло не знають, що ж таке бланшет-то цей. Або колись їм відволікатися на дурниці. Не допомогло, в загальному.
Вирішила лікувати своїми засобами.
Як-то пироги напекла, ставлю на стіл, а він тут же сидить. Пироговый аромат відчув, руку-то потягнув, а я раз — тарілку і відсунула. Ну, він, не дивлячись, рукою шарить по скатертині, адже пахне десь поруч! А я знову раз — і далі! Він, не відриваючи очей, мені і каже: «Ба…» — я мовчу, причаїлася.
Набридло яму, очі підняв: «Ба, дай пиріжок!», а я сиджу над тарілкою, як він, ніби граю, пироги ганяю по страві і не чую яго. Він мені: «Ба, ти чого?» а я йому: «Лайкаю, Данилушка, лайкаю…». І ще присвистываю, як його бланшет присвистывает.
Він замовк. З хвилину мовчав, думав, наверна, не зійшла чи баба з глузду. Потім як зашелси. І сміється,-сміється, не зупинити. На підлогу впав і тсж смеетси. Потім замовк, ледве отдышалси, на диван заповз і каже: «Ба, ну… лайкни мене пиріжком-то!». І знову, як зайде!
— Ну, інша справа! Тебе яким? З капустою чи з картоплею?
Так і проговорили, поки тарілка не спорожніла. Вона ж, життя-то — як ця тарілка пиріжкова. Манить запахом. А крім запаху ще й смак є! І не дізнаєшся, поки не спробуєш. Не можна тільки ароматом життя насититися. Нам смак її потрібен! Розумієш?
Не знаю, чи зрозумів, що бабця стара наговорила. Але після обіду, запитав: «Ба, тобі допомагати треба? Трохи часу у мене є».
Домовилися, що вранці буде в городі допомагати, потім на годинку в бланшет, потім з хлопцями по селі качок ганяти.
Баба Маша посміхається сама собі. Ловить здивовані погляди дітей.
— Так, саме-те головне ще не сказала. Я запитала у нього: «А що тобі подобається найбільше, там, в цій штуці? Лайкати?», так він мені сказав: «Не, ба… Найбільше мені подобається, коли мене лайкають! Дуже сильно подобається… Відразу настрій, знаєш, таке, наче мене всі люблять! І знаєш, фото, як ти „пиріжки лайкаешь“ — зараз найпопулярніше». І такий щасливий дивиться на мене.
Так ось, дорогі мої! Робіть, що хочете, але рябенка навчитеся лайкати. Щоб потім не плакати гіркими сльозами. Як хочете, кілька разів в день, щоб лякарство — лайкайте! З будь-якого приводу. Через не можу, не хочу! Ось вам моє слово.
Двоє дорослих людей уважно розглядають скатертину на столі. Баба Маша встає і з гордим виглядом зірки інтернету виходить на кухню.
— Пироги холонуть. Йдіть вже…
Через якийсь час з кухні доноситься тиха розмова. Потім легкі смішки переходять в гучний сміх.
В кімнаті самотньо дзвонить планшет. Манить. Ароматом. Життя.
