По чорногірському неба з самого ранку ходили похмурі хмари і йти нікуди не збиралися.
— А не розвідати нам нову дорогу на Жабляк, про яку стільки говорять? — запропонувала за сніданком мама.
— Давай. Погода все одно не пляжна. Влаштуємо сьогодні подорож на цілий день, — відгукнувся папа і розгорнув карту. — Проїдемо по новій трасі, в районі Нікшича підемо на Подгоріцу, заїдемо в Острог і через Скадарське озеро повернемося на узбережжі.
Тато майже завжди підтримує мамині ідеї, коли вони не пов’язані з відвідуванням магазинів. У магазини маму пускати не можна, тому що вона там губиться в часі і може бродити до закриття. Напевно і зараз тато сам так активно взявся за маршрут подорожі, щоб випадково не нарватися на якийсь торговий центр. Навіть я вже знаю, що мамині невинні пропозиції з’їздити в Котор або Герцег-Нови «побродити по старому місту» обертається тим, що вона зникає в місцевих бутиках, звідки її дуже важко витягти.
А справжню подорож — це здорово. Мені подобається їздити там, де ми ще ніколи не були. І Ромці теж. Тому ми дуже швидко зібралися й поїхали. Знайшли потрібний поворот і згорнули на нову дорогу, що йде в гори.
Через якийсь час зустріли групу робітників, які натягували на скелі сітки від каменепаду. Тато вийшов з машини, щоб уточнити, чи правильно ми їдемо. Робочі покивали головами, і ми впевнено рушили далі.
— Ось це так! Яка красива долина в горах! Приголомшливо! — вигукнула мама, коли гори зненацька розступилися і дорога вийшла на відкрите місце.
— Ага, — погодився тато. — Тут з десяток футбольних полів вміститься.
Тим часом здалася село.
— Гра-хо-во, — прочитала я на табличці.
— Слухай, так це ж те саме Грахова, яке розписують як поселення для російських фермерів, — пожвавішав тато. — Я читав, що це буде справжня російська село.
— Ну, не знаю. Не сказала б, що «тут російський дух, тут Руссю пахне» — недовірливо сказала мама, дивлячись на порожні розкреслені квадрати землі і двох мужичків, явно місцевих, попивають каву на веранді невеликого будиночка з старого каменю.
Тим часом ми виїхали з Грахова, знову піднялися в гору і через пару хвилин опинилися на роздоріжжі. Та дорога, що йшла ліворуч, була майже перекрита двома бульдозерами. Людей не було. Ми поїхали по правій.
— По-моєму, ми зараз в ту ж село повернемося, — подав голос Ромка. Так і є, дорога ще раз звернула вправо, і ми в’їхали в те ж саме Грахова з бічної вулиці.
Тато вийшов з машини уточнити у місцевих, куди ж нам все-таки їхати. Як з’ясувалося, їхати треба було туди, де стояли бульдозери. Рухаємося далі по вже знайомій дорозі і впираємося в знайому розвилку. Там в задумі стоїть невеликий джип. Тато, мама і хлопчик років десяти з вікна висовується. Біля бульдозерів нікого немає.
— Італійці, — киває мама на номери джипа. — Їх сюди занесло?
З машини вилазить розгублений дядько і щось починає вимовляти. По-італійськи тато з мамою не розуміють.
— Інгліш, дойч, српски? — папа пропонує варіанти спілкування.
— Інгліш! — радісно кричить італієць і повідомляє, що шукає дорогу на Нікшич. Тато каже, що ми їдемо туди ж, і показує на дорогу ліворуч.
— Ми за вами поїдемо?
— Звичайно!
— Звідки ви?
— Раша, — каже тато. — Нащадки Івана Сусаніна. — додає навіщо-то по-російськи, сідаючи в машину.
— Вони і так налякані, ти їм ще про Івана Сусаніна розкажи! — сміється мама.
— А хто такий Іван Сусанін? — запитую я. Ми рушаємо з місця, абияк об’їжджаємо бульдозери, і мама розповідає мені історію, як давним-давно була війна, вороги зловили Івана Сусаніна і хотіли примусити його показати їм дорогу. А він завів їх у страшні болота, де вони всі й загинули.
Поки мама розповідала, ми проїхали ще декілька кілометрів і знову вперлися в перешкоду. Два екскаватора розрили дорогу повністю. Далі проїзду не було. З екскаватора спустився водій і підійшов до нас.
— На Нікшич не можна! — хитає головою.
— Самі бачимо, що не можна. А де можна-то? — запитує тато. З другої машини вийшов італієць і з жахом подивився на величезну яму.
Тим часом екскаваторник став на землі малювати, куди нам потрібно повернутися, щоб потрапити на старий путівець, який виведе на асфальтову дорогу на Нікшич.
— В принципі, я зрозумів, — сказав папа. — цей путівець в півтора-два кілометри звідси. Знайдемо.
— А може, взагалі тому повернемося? — спитав Ромка.
— Не-а. Назад дороги немає. Пригоди тільки починаються, — сказав папа.
— Чому?
— До найближчої заправки на зворотному шляху бензину не вистачить, — показала мама на датчик. — Хто ж знав, що на новій дорозі жодної заправки немає. Так що ми повинні дістатися до Нікшича.
Ми все-таки знайшли цей путівець. Згорнули. Назустріч — жодної машини. По дорозі — ні одного села, тільки зрідка в стороні від дороги траплялися один-два старих будиночка і кілька кіз. Їхали мовчки і весь час поглядали, скільки залишилося бензину. Пригода пригодою, але застрягти в горах, в безлюдному місці тато з мамою, напевно, не планували.
Коли, нарешті, вибралися на шосе, спеціальна лампочка, яка показує, що пора заправлятися, горіла вже давно. Але нам вистачило бензину. Побачивши на дорозі заправку, ми зупинилися і вийшли перевести дух. Праворуч було величезне озеро — Слано езер, а за ним виднівся і Нікшич.
Італійці, які так і їхали за нами, пригальмували, подякували за компанію, помахали руками і радісно помчали. А ми сфотографувалися на тлі озера, заправилися і весело покотили далі. Всю дорогу жартували і сміялися. Нам здавалося, що всі труднощі вже позаду. Але це тільки здавалося. Ми і уявити собі не могли, яка гроза чекає нас увечері. Але це вже інша історія.