Ослик був такий упертий…
Говорила йому мама:
В ліс, синочку, не ходи
І ведмедя не буди!
Коли прокинеться клишоногий,
Зареве, вдарить лапою…
Він всю зиму спить у барлозі,
На його дорозі не стій…
Але оскільки був упертий,
Не послухав Ослик маму.
Побіг в дрімучий ліс,
На замет великий заліз,
Почав стрибати і скакати,
Дуже голосно почав кричати:
«Не боюся ведмедя я —
Швидше ніжки у мене!
Від нього на всьому скаку
Додому миттю добегу…»
Раптом пролунав сильний рев:
«Хто посмів зруйнувати дах?
Хто посмів своєю грою
Розбудити мене взимку?!»
Ослик замір наш переляку.
Вітер засвистів в окрузі…
Вушка він притиснув свої
І що є сили побіг.
А ведмідь не відстає,
Біжить слідом і реве.
Дуже розсердився мишко!
Дивиться, Ослик провалився.
В яму він впав велику,
Лиже ноженьку хвору,
Плаче сильно він ридма,
А ведмідь і каже:
«Шкода мені тебе, дурненька, —
Говорить спокійно мишко. —
Але не знаю, чи варто мені
Допомагати тобі в біді?».
Ослик сльози витирає
І ведмедеві відповідає:
«Дядя Міша, вибачте,
Вилізти мені допоможіть.
Маму слухати тепер буду,
Ваш урок не забуду…»
Мишко Ослика пробачив,
Дровни миттю змайстрував.
По дорозі лісовою
Він повіз його додому.
Мама чекала Ослика
Біля хвіртки, біля двору.
Хусткою сльози витирала
І тихенько голосила:
«Де ж мій син малий,
Де ж Ослик мій впертий?
Тільки ти повернися, благаю,
Молоком напоюю я…»
Бачить, з лісу йде
Мишко, дрова везе.
А на дровенках лежить
Сірий Ослик і тремтить.
«Я привіз тобі синочка», –
Каже суворо мишко.
«Нас, сусіде, вибачайте,
У гості, просимо, заходьте!»
Але мишко попрощався,
Зайти влітку обіцявся.
Що ж Ослик наш впертий?
Сильно, сильно обняв маму,
Попросив прощення слізно…
«Гаразд, милий, вже пізно,
Спати пора тобі лягати,
Нехай весна тобі присниться…»
Багато часу пройшло,
Ослик виріс наш давно.
Більше в ліс він не ходив
І ведмедя не будив.
Всі хлопці повинні знати:
Взимку ведмедик повинен спати!
